Портрет Доріана Ґрея (збірник). Оскар Уайльд
керуючись загальнознаним мудрим правилом: думай з лібералами і обідай з торі. Місце ліворуч від герцогині посідав містер Ерскін із Тредлі, літній добродій вельми високої культури й принадності, котрий, однак, засвоїв собі лиху звичку мовчання, оскільки сказав усе, що мав сказати, до тридцятирічного віку, – як він сам колись пояснив леді Еґаті. Сусідкою лорда Генрі за столом була місіс Ванделер, давня приятелька його тітоньки, достеменна свята серед жіноцтва, але вбрана з таким жахливим несмаком, що її зовнішність скидалася на поганенько оправлений молитовник. На щастя для нього, по другий бік вона мала сусідою лорда Фодела – чоловіка середніх літ, з великими знаннями й пересічними здібностями, і так само нудного, як міністерський звіт у Палаті громад. Розмову між ним і місіс Ванделер проваджено було з тією напруженою серйозністю, що є, кажучи його ж таки словом, непрощенною помилкою, якої припускаються всі добропорядні люди і якої жодному з них не змог уникнути.
– Ми балакаємо про бідолаху Дартмура, – поінформувала герцогиня лорда Генрі, приязно киваючи до нього через стіл. – Як на вашу думку, він справді одружиться з цією чарівною юною особою?
– Я гадаю, герцогине, що це вона вирішила запропонувати йому руку.
– Який жах! – вигукнула леді Еґата. – Комусь конче треба втрутитись.
– Я чув з авторитетних джерел, що її батько крамарює галантереєю та ще якимось канцур’ям, – з презирливою гримасою мовив сер Томас Бердон.
– А мій дядько висунув думку про консерви!
– Якесь канцур’я! Що це таке? – спитала герцогиня, зводячи в подиві пишними руками.
– Це американські романи, – пояснив лорд Генрі, дістаючи собі перепілку.
Герцогиня спантеличено розширила очі.
– Не звертайте на нього уваги, моя люба, – прошепотіла їй леді Еґата. – Він ніколи не говорить серйозно.
– Коли було відкрито Америку… – почав радикальний член парламенту і заходився викладати цілий оберемок наймарудніших істин. Але, як і кожен, хто намагається вичерпати тему, він тільки вичерпав терпіння слухачів. Герцогиня зітхнула і, скориставшися своїм привілеєм, впала у слово.
– Було б далеко краще, якби її зовсім не відкривали! – озвалась вона. – Де ж пак, наші дівчата тепер не мають ніякого вибору. Це зовсім несправедливо.
– А я таки гадаю, що Америки ніколи й не відкривали, – докинув містер Ерскін. – Її, властиво, тільки запримітили.
– О! Але мені доводилось бачити її мешканок, – непевно провадила герцогиня. – І, мушу визнати, здебільшого вони дуже гарні. Та й одягаються зі смаком. Вони ж бо замовляють собі вбрання у Парижі. Якби це й мені таку змогу!
– Кажуть, що доброчесні американці після смерті потрапляють до Парижа, – пирснув сер Томас, власник невичерпного запасу заяложених дотепів.
– Но, справді? А куди ж потрапляють після смерті погані американці? – поцікавилась герцогиня.
– До Америки, – півголосом обізвався лорд Генрі.
Сер