Антологія української готичної прози. Том 1. Антология
У нас і сонечко сяє яскравіше, у нас і вітерець ранковий дихає вільніше, а що на вашій землі? Скрізь нужда: чи голод, чи холод; а ми не знаємо ніякої нужди, всім задоволені, плескаємося водицею, граємось веселкою, шукаємо на дні коштовності і ними втішаємось. Взимку нам тепло під кригою, як під кожухом, а влітку в ясні ночі ми виходимо грітися у промінні місячнім, веселимось і для потіхи часто жартуємо з живих. Чи ж то біда, коли ми їх лоскочемо чи заносимо на дно річкове? Чи ж їм того гірше? Їм стає у нас так само легко і вільно, як і нам… Мамо! Відпустіть мене: мені тяжко, мені душно буде з живими! Відпустіть мене, мамо, якщо любите…
Стара не зважала і вела її до своєї хати; але горе яке – її донька стала русалкою. Ось прийшли, стара завела Горпинку до хати, дівчина сіла навпроти печі, обперлася обома руками в коліна, дивлячись в піч. В цю мить чорна свічка догоріла, і Горпинка зробилась непорушна. Обличчя посиніло; руки-ноги задубіли і стали холодні, мов лід; волосся змокріло, ніби вона тільки тепер оце вийшла з води. Страшно було дивитися на дівоче мертве обличчя, на її очі – розтулені, тьмяні і невидющі! Стара вже й покаялась, що послухала лукавого чаклуна; але тут материнські почуття і якась неясна надія перемогли і страх, і докори сумління: мати вирішила чекати – хай буде, що буде.
Минає день, настає ніч – Горпинка сидить, як і сиділа, мертва і нерухома. Лячно було старій лишатися на ніч зі своєю жахливою гостею, але, згнітивши серце, вона терпіла. Минає і ніч – Горпинка сидить; минають дні, тижні, місяці – все так само нерухомо сидить дівчина, спершись головою на руки; все так само розверсті і тьмяні її очі, що незмінно дивляться в піч; таке ж мокре її волосся. По околиці прокотилися чутки, і всі добрі й недобрі люди боялися і вдень, і вночі пройти мимо хати: всі жахалися покійниці і старої матері, яку прославили відьмою. Стежка біля хати заросла травою і майже зникла; навіть в ліс ходили сусіди рідко, хіба що вельми треба було. Нарешті бідна стара потроху звикла до свого горя і становища: вона без страху спала в своїй хаті, де страшна гостя сиділа при мертвій своїй непорушности.
Минув і рік: все так само без руху, без ознак життя сиділа мертва. Настали й зелені свята. Першого дня, близько полудня, стара, відчинивши хатні двері, щось варила. Раптом почулося гикання й гейкання і швидкий шурхіт кроків. Жінка здригнулася і мимоволі зиркнула на доньку. Горпинчине лице раптом страшно ожило, синявість зникла, очі засяяли – якась шалена і ніби п’яна усмішка промайнула на вустах. Дівчина скочила, тричі ляснула в долоні і, крикнувши: «Наші, наші, наші!» – метнулася, мов блискавка, за шумливою юрбою… Після цього і слід її пропав.
Стара, сумлінням мучачись, дала собі тяжку обітницю: пішла в жіночий монастир у послушниці, брала собі найтяжчу роботу, молилась безперервно і, нарешті, заспокоєна в душі своїй, тихо вмерла, не перестаючи оплакувати нещасливу доньку свою.
Другого дня, після того, як русалка втекла від своєї матері, знайшли в лісі мертве тіло. Це був поляк в мисливських шатах – товариші