Антологія української готичної прози. Том 2. Антология
плями жовто-зеленого моху, важкі фестони закуреного сотнями літ павутиння на карнизах та по кутках – аж хочеться скулитись від вогкости й холоду. По стінах у величних чорних із золотом рамах висять портрети, закриті білими ґазовими покривалами, мов саванами, а поміж них вбито то там, то там великі заіржавілі залізні гаки; деякі з тих гаків порожні, на деяких висить старе лицарське убрання. В двох протилежних кутах стоять дві високі статуї, зверху донизу вкриті чорною матерією – і видко тільки, що вони простягнули руки назустріч одна одній, мов кличуть, мов зіходяться і ніяк не можуть зійтися.
А дверей нема. Куди кинеш безпомічним зором – всюди товща сірого каменю, непереможна й немилостива. І чуєш себе заживо похованим у тому кам’яному мішку. Вікна одягнені в грубі помережані грубезними зубцями ґрати, а по них спускаються гірлянди засохлих, спорохнявілих рослин. Під коротшою зі стін стоїть велика, мов церковний орґан, старинна фісгармонія – її строгі суворі прикраси не тільки не збавляють страшного враження, а навпаки, збільшують чомусь його.
І я любив приходити сюди, до цієї тонкою фантазією наповненої кімнати. Особливо місячними ночами, як поляже на все прозрочисто-таємна співуча пітьма і простягнеться навскіс м’який фосфоричний промінь, і відмалює на долівці фантастичні зубці ґратів. На вікнах у грубих стінах наче ворушиться, наче шелестить плющ, статуї силкуються скинути з себе чорні укривала, змій повзе – і заля оживає. Обнажаться портрети, глянуть з них сухі, дикі обличчя давно умерлих баронів, графів, їх страдалиць жінок – і блиснуть їх очі з попорохнявілих рам. Встануть з-під землі, підіймуться в кутках тисячі убитих, замучених; насилувані дівчата простягнуть подряпані руки, старі діди повними сліз очима великомученими дивляться, стоячи на колінах… І чується тривожне дзвонення, запах горючого дерева, а разом з ним і горючого тіла людського. От уже облизують завзято вогненні язики замкнену звідусюди хижу, звідти вириваються крики нелюдського болю й мук, а барон, увесь закутий в залізо, сидить на коні й з-під насуплених брів дивиться – чи цілі ще двері, чи не виламали їх обезумілі люди.
І стою я, ввесь окам’янілий, прикутий до долівки. Ланцюги непереможні обвили кожний недвижний мускул на тілі, близиться розпалена, кричачи жаром, залізна штаба… біжать ті, що схоплять і поведуть до підземелля на муку, на неволю і смерть. І страшно, і солодко…
А навколо так тихо, тихо. Тільки серце перелякано б’ється та неначе звуки орґана несуться звідкілясь: хтось грає, щоб заглушити стогони й прокльони замучених.
Властиво кажучи, мені зовсім не було страшно, бо я попросту не знав почуття жаху. Я просто упивався фантастичними снами, цілими ночами слухав тупіт білих привидів і їх високі танці. Таємні звуки, тихий шелест білих тканин, шепіт і мольба, бряжчання струн невидних – це були мої радості, то був мій світ. І замок наш, як не можна краще, сприяв тому. Переступиш поріг – і от ти у турецькій кімнаті; по стінах і на підлозі килими, висить зброя, ятагани,