Тамплієри короля Данила. Петро Лущик
березі на Великого магістра вже чекав невеликий загін рицарів на чолі з командором.
– Хто ви, брате? – запитав Рено де Віш’є, сідаючи на запропонованого йому вороного коня.
– Гійом де Пардо, мессір! – відповів той.
– Ми з вами зустрічалися?
– Саме так. Три роки тому в Мансурі.
– Нагадайте мені.
– Під час штурму міста ви, ще будучи маршалом, отримали звістку про смерть мессіра Гійома де Сонника і, не бажаючи залишати тіло Великого магістра, відправили до місця його загибелі мене.
– Згадав. – Рено де Віш’є натягнув поводи коня, перевірив його і, задоволений з того, що він слухається кожного поруху, зауважив: – Мені здавалося, що у вас було темніше обличчя.
– Це була засмага, – пояснив Гійом де Пардо. – Крім того, у тому бою мене поранили. Хвороба висмоктала мою кров і сили.
– Ви хоробрий рицар, брате, і ревний християнин, – похвалив командора Великий магістр.
– В ім’я Бога, мессір!
– Поїхали!
– Дозвольте запитати, мессір! – обережно звернувся де Пардо.
– Запитуйте.
– Куди нам їхати?
– У командорство. Не хочу предстати перед понтифіком у такому вигляді.
Де Пардо в знак покори схилив голову. Неначе чекаючи цього, рицарі вишикувалися в колону по двоє, помістивши прибулих всередину, і у такому порядку рушили від берегів Тибру на південь, де край дороги розмістилося одне з командорств ордену. Враховуючи те, що крім десяти рицарів у білих плащах, з ними прибули стільки ж зброєносців і п’ятеро сержантів, загін виявився могутньою бойовою одиницею.
Великий магістр не відпустив від себе командора і наказав їхати поруч. Хоч стояла зима і сніг вкрив землю пухкою периною, Гійом де Пардо під’їхав до мессіра з підвітряної сторони.
– Яка тут обстановка? – поцікавився Магістр. – Його святість уже в Римі?
– Ще в Римі, – уточнив командор, зробивши помітний наголос на першому слові.
– Прошу пояснити.
– Лише чотири місяці тому Його Святість повернувся з вигнання в апостольську столицю. Вірніше, це йому дозволив зробити син Фрідріха Манфред. Дозволив і одразу ж пожалкував про це. Зараз люди Манфреда підбурюють римлян, щоб вигнати єпископа знову. Його Святість зачинився у замку Святого Ангела і чекає на подальший розвиток подій.
«Так, – подумав Великий магістр, – з усього видно, звістка про провал хрестового походу буде не найгіршою звісткою для понтифікату. Тим більше, що похід провалився ще три роки тому».
Він повернув голову до маршала і сказав:
– А я думав, що стану причиною поганого настрою Його Святості.
– Господь послав на землю випробовування, – відповів Гуго де Жюй, – щоб ми стали сильнішими у своїй вірі.
– Якщо я до цього моменту не спішив предстати перед понтифіком, то тепер це і не зовсім доречно. Перечекаємо у командорстві сьогоднішній день, а завтра зранку брат наш де Пардо супроводить нас до апостольської столиці.