Тамплієри короля Данила. Петро Лущик
і, не чекаючи інших, підійшов до зустрічаючих.
Воєвода Костянтин на знак поваги опустився на коліно; жінки низько схилили голови.
– Устань, вірний друже! – пролунав такий знайомий голос князя.
Воєвода підвівся.
– Вітаю із щасливим поверненням, князю! – сказав він.
– Щасливим – це точно! – відзначив Данило.
Він повернувся до митрополита, схилив голову, мовчки прийняв благословення, поцілував простягнутий хрест.
– З Божою поміччю ми перемогли.
Лише після того князь підійшов до княгині Юрате і ніжно пригорнув її до себе.
– Ну здрастуй, люба моя! Нудьгувала без мене?
– Дуже, мій князю! – із сильним акцентом відповіла вона.
– Нічого, – заспокоїв Данило. – Тепер я надовго залишуся тут. Ще набридну. А щоб тобі було не нудно, я дещо привіз тобі в подарунок.
Данило Романович повернувся і кивнув головою. За цим знаком від княжичів відділилися двоє незнайомців і підійшли ближче.
Лише тепер Юрате змогла як слід їх роздивитися. На її обличчі швидко промайнули здивування, острах і радість.
А дивуватися було чому, адже перед княгинею стояли діти її дядька Міндовга – Воїшелк і Рамуне. Подив був такий великий, що вона лише спромоглася спитати розгублено:
– А що ви тут робите?
Це трохи розвеселило князя, і він, підвищивши голос, щоб почули присутні, сказав:
– Твій дядько зрозумів, що його союз із тевтонцями ні до чого доброго не приведе, лише до поневолення, як це сталося колись із прусами, отож він прислав до мене сина і забажав помиритися. А щоб ніхто не сумнівався у його чесних намірах, погодився віддати свою дочку за Шварна. Отак славно, без жодного бою, закінчився цей похід.
У натовпі прокотився шум, у якому відчувалося загальне захоплення.
– Ну що ж, воєводо! – повернувся Данило до Костянтина. – Кепський, бачу, з тебе господар!
– Чому, князю? – здивувався той.
– Та тому, що тримаєш князя на площі і не ведеш у покої, – голосно засміявся Данило. – Невже навіть трапези не підготував до мого приїзду?
– Приготував, князю, – полегшено зітхнув Костянтин. – Залишишся задоволеним!
– Що ж, веди. Отче! – звернувся Данило до митрополита. – Завтра відправте подячну службу за щасливе повернення, а зараз запрошую скуштувати, що Бог послав.
– Обов’язково прийду, – пообіцяв Кирило. – От тільки віддам останні настанови.
– От і добре, отче! – усміхнувся князь. – А ми поки що опорядкуємося з дороги.
Костянтин уклонився.
– Лазня готова.
– Чудово! – вигукнув князь. – Ходімо, воєводо!..
Сонце вже підбилося височенько, коли князь Данило з жоною та з усією челяддю з’явився у трапезній. Бояри і знать вже сиділи обабіч довгих, заставлених наїдками столів. Були тут і намісники ближчих міст, підлеглих князю. Деякі з них довгий час вели з Данилом війну за верховенство, але були розбиті.