Насолода.
Два! Три!
Експонатний череп дістався графові д’Уджента. У залі загомоніли. Пучок світла проник крізь вітражне вікно і яскраво висвітлив золоте тло триптихів, зболене обличчя сієнської мадонни й сірий капелюшок княгині Ферентіно, покритий сталевою лускою.
– Коли справа дійде до чаші? – нетерпляче запитала княгиня.
Друзі подивилися в каталоги. Більше не залишалося надії, що чаша химерного флорентійського гуманіста буде виставлена на аукціон сьогодні. Через велике скупчення охочих позмагатися розпродаж відбувався повільно. Ще залишався довгий список дрібних об’єктів, як-от камеї, монети, медалі. Деякі з антикварів і князь Строганов змагалися за кожен експонат. Усіх, хто чекав розпродажу великих речей, охопило розчарування. Герцогиня ді Шерні підвелася, щоб поїхати геть.
– Прощавайте, Спереллі, – сказала вона. – Можливо, до вечора.
– Чому ви кажете «можливо»?
– Я почуваюся кепсько.
– Що з вами?
Не відповівши, вона обернулася й стала прощатися з усіма. Але ті наслідували її приклад: вони вийшли всі разом. Молоді синьйори обмінювалися жартами з приводу невдалого спектаклю. Маркіза д’Ателета сміялася, але Ферентіно, схоже, перебувала в препаскудному гуморі. Слуги, що чекали в коридорі, викликали карети, наче це відбувалося біля дверей театру або концертної зали.
– Ти не їдеш до Міано?[97] – запитала Ателета в Елени.
– Ні. Повертаюся додому.
Вона зачекала, стоячи на краю тротуару, поки під’їде її карета. Дощ вщухав. Між великими білими хмарами з’явилося кілька синіх плям. Бруківка блищала від проміння, яке падало від них. І синьйора в білому та рожевому одязі, в чудовому плащі, який спадав вільними симетричними складками, була прегарною. Учорашній сон постав перед Андреа, коли він заглянув до її карети, обтягнутої всередині атласом, наче будуар, де блищав срібний циліндр, наповнений гарячою водою, призначений гріти маленькі ніжки герцогині. «Бути там усередині разом із нею, в тій інтимності, такій затишній, у тому теплі, утвореному її диханням, серед пахощів зів’ялих фіалок, споглядаючи через затуманені шибки вулицю, покриту багнюкою, сірі будинки, сірих людей!»
Але вона тільки злегка нахилила голову до дверцят, не всміхнувшись; і карета від’їхала до палацу Барберіні, залишивши в душі неясний смуток, невиразну пригніченість. «Вона сказала «можливо». Тож вона може й не прийти до палацу Фарнезе. І що тоді?»
Цей сумнів наповнив його глибокою тривогою. Думка, що він її там не побачить, була для нього нестерпною. Він тепер тяжко переживав кожну годину, прожиту далеко від неї. Він запитував сам себе: «Невже я вже кохаю її так сильно?» Здавалося, його дух метався у колі, в якому туманно миготіли всі відчуття, що він їх переживав у присутності цієї жінки. Зненацька вони виникали в його пам’яті з дивовижною чіткістю: якась її фраза, інтонація голосу, якась поза, порух її очей, форма канапи, на якій вона сиділа, фінал сонати Бетховена, якась нота зі співу Мері Дайс, постать служника, що стояв