Священна книга гоповідань. Павло Коробчук
гральних автоматах. Без шансів, без варіантів.
І ось гопники стоять перед дверима, у формі будівельників, яку вони спецом облили білою фарбою для більшої правдоподібності. Змахують на шматок асфальту, над яким поселилися лелеки.
Вхідні двері збоку вкриті чорними пропаленими плямами від того, що під’їзна малеча гралася сірниками. Сірники б їм понавиламувала, думала бабуся, яка мешкала в цій квартирі.
Пацани подзвонили у двері. Стара почула дзвінок, але дверей вирішила не відчиняти, бо гостей не чекала – до неї роками ніхто, крім свідків Єгови і колядників, не заходив. Одного разу і ті, й інші завітали до неї водночас і побилися під дверима. Посперечалися на питанні, чи можна взагалі колядувати. Виявляється, існують навіть гопники-колядники.
За кілька хвилин пролунав ще один дзвінок. Бабуся, яка сиділа на кухні, подивилася у вікно й помітила, як на гойдалці дитячого майданчика вистрілює вверх-вниз голова кучерявого хлопчика. Її очі рухалися ліворуч і праворуч, ніби за рядками книги. Дочитую свою книжечку, а жодного рядка так і не вловила, думала вона про своє життя.
Після третього, затяжного дзвінка, вона вирішила дізнатися, хто ж це такий придуркуватий, що так довго помиляється адресою. Бабця поставила на стіл пляшку пива, яку поволі сьорбала уже дві години – з шостої ранку, і пошвендяла до дверей.
За дверима стояли три Івани – зі своїм планом дій.
Бабуся спитала, хто там.
– Три! – їй здалося, що саме цю цифру хором сказали чоловічі голоси.
– Хто-хто? – перепитала стара.
– Відкрий! – повторили пацани. Їхній рівень соціального виховання не дозволяв відповісти якось елегантніше. Вони не дівчата з гімназії вишуканих манер.
Бабуся глянула в дверне вічко. Розгледіла трьох бритоголових хлопців у заляпаній формі.
– Свідки? – спитала вона, вгадуючи, хто б це міг бути. Думала, що це Свідки Єгови.
– З района на, – чемно відповіли пацани, їм здалося, що баба спитала, звідки вони.
– Шо хочете?
Хлопці мнулися. У них був план дій, узгоджений заздалегідь, треба було падати на порожняк, брехати. Для них це майже професія. Хоча вони не люблять зайвих розмов, зазвичай відразу дають на Одесу. А дверям на Одесу сильно не даси. Тому треба було спілкуватися з цими дверима на рівних.
– Бабцю, – засюсюкав І-раз в процесі згадування того, як спілкуються нормальні люди. Він уявив себе працівником будинку престарілих. Зі старими, як із дітьми, варто говорити їхньою мовою. – У нас до вас діло єсть!
– Яке таке діло?
– Ділове діло. З грошима.
– Ну, грошей у мене нема. Цей факт можу запросить перевірити власноручно, – бідкалася бабуся.
– Та ми забирати не будемо, – збрехали Івани. – Ми наоборот, оддати вам хочемо. За услугу.
– За услугу?… – перепитала вона і подумала про сороміцьке. Після пива на старості років їй і не таке в голову