Снулль вампіра Реджінальда. Генри Лайон Олди
від Йохана. А потім про мене забули! І лише тепер, як я сказав тобі на початку…
Ще півгодини пішли на самовихваляння. До нього виразно домішувалася образа на куцу пам’ять улаштовувачів, що забули про Фортуната Цвяха. Руда Меліс серцем чула, що милий чоловік, бовкнувши зайвого, відводить розмову вбік, але впіймати на гарячому не могла.
Та, чесно кажучи, й не хотіла.
Руда відьма знала, що таке бути дружиною венатора.
– Цур їм, твоїм Вальпургіналіям! Їдь-їдь, і нехай тебе зжере гомолюпус!
В останніх словах майбутньої магістреси не відчувалося запалу. Звісно ж, чоловік поїде. І гомолюпус його не зжере, подавиться. Ото дурник: дружина хвилюється, переживає, а він бундючиться, аж дметься од лиха. Наче орденом нагородили…
Відьма глянула в дзеркало – і зойкнула. Замість свого не дуже юного, але ще цілком привабливого личка Меліс побачила в дзеркальній гладіні незнайомця: лисого старого зі шрамом на щоці.
– Доброго здоров’ячка, – старий уклінно схилився, сяйнувши лисиною. – Вибачте, що без запрошення. Фортунат удома?
Позаду непрошеного візитера клубочилося й палахкотіло. Часом із полум’яного мороку проступали стіни підземелля: горбкувате каміння, низьке склепіння, в тріщини вбито лиховісного вигляду гаки. Кістяк на ланцюзі доповнював картину. Сіпаючись, мов у пропасниці, він часом простягав пальці до старого та клацав зубами, раз по раз промахуючись на якусь жалюгідну п’ядь.
– Згинь! – не обертаючись, наказував старий. – Спопелю! Прошу пробачення, містрис, це я не до вас…
Відьма відсунула крісло вбік, аби чоловік краще бачив дзеркало.
– Любий, до тебе прийшли!
– Хто? Звідки?
– Помоєму, з пекла. Сказати, що ти пішов до Матіаса Кручека?
– У жодному разі! – Фортунат примружено вдивився в клуби диму. – Гарпагоне, друзяко! Для тебе я завжди вдома!
Радості венатора не було межі. Він навіть засунув руку в дзеркало по лікоть і обмінявся зі старим міцним потиском. Назад Цвяхова долоня вернулася геть закіптюжена. Кімнатою розійшовся задушливий запах гару.
– Знайомтеся! Меліс, це Гарпагон Понурий, мій учитель. Гарпе, це Меліс, моя дружина. Даруй, що втручаюся, але схоже, кістяк тебе дістав. Мені спалити його, чи ти сам?
Гарпагон тричі плюнув через плече. Спалах – і буйний кістяк, котрий мить тому схопив-таки старого за чемеру, згинув разом із ланцюгом. Почулися стогони. Вони швидко перейшли в безтямне белькотання і затихли.
– Щиро радий знайомству. Містрис, ви чарівні. Цей маленький пройдисвіт вас негідний, – в Гарпагоні відчувалися порода й виховання. І схоже, перше боролося з другим. – Фарте, я на кілька слів. По приїзді до Брокенгарца ми з Люстеркою будемо чекати тебе в «Замурзаному Фріці». Захопи амулет від пристріту, який ти мені обіцяв. Якщо гребеневі хрящі василіска засохли, поклади в гніздо нові. Домовилися?
– Не знаю, Гарпе, – венатор насупився. – Можливо, я не приїду. Вам доведеться шукати мені заміну.
– Хлопчику, ти незамінний!
– А