Тому, що ти є. Дара Корній
хочу, однак, схоже, гени він мав непогані. Навчання мені давалося доволі легко, бо ж до всього доводилося допетрувати самій. Ні з математикою в п’ятому класі, ані з фізикою в сьомому мама допомогти мені не могла. Так, моя матуся зі шкіри пнулася, щоб я таки закінчила десятирічку та спробувала вступити до інституту, упереміж із запоями працювала майже цілодобово. Я закінчила школу без трійок. Подала документи в універ. Моя зарозумілість тоді зіграла зі мною кепський жарт – здала я документи на іноземну філологію. Природно, іспити завалила. Ті, що вступили в тому році, майже всі були випускниками спецмовних шкіл, а інших репетитор рік готував до вступу або ж мали знайомство в приймальній комісії…
Оксана здивовано дивилася на Поліну. Та жалібно всміхалася – тільки їй відомо кому. В очах красуні стояв біль, сталевий блиск кудись зник. Оксана збагнула: Поліна вперше розповідає про себе правду, не те що чужому чи своєму, а взагалі вперше.
Поліна знову відсьорбнула тої гидотної рідини з надщербленого білого горнятка зі спеціально відбитою ручкою, щоб не вкрали.
– Я сиділа під аудиторією, просто на підлозі, сльози котилися з очей водоспадом, і не могла зупинитися. Не пригадую навіть, скільки минуло часу після заціпеніння, та раптом чиїсь міцні руки поставили мене на ноги, узяли лагідно за плечі й повели. Я йшла слухняно за тими добрими руками; здавалося, що такі ніжні руки нічого злого вчинити не можуть. Отямилася в тому самому кабінеті, з якого годину тому вистрибнула ти, в отій розкоші, у теплі, з горнятком запашної кави в руках. Я вперше бачила і золочений годинник, і такі розкішно сніжні горнятка й уперше пила таку смачну каву. Сигізмунд Владиславович майже буденним голосом запропонував мені роботу в нього секретаркою, тому що його колишня раптом звільнилася. Згодом він «посприяв» моєму вступу до омріяного університету, правда, на заочне. Я думала, такого не буває, не буває таких добрих та порядних людей. Здалося, небеса змилувалися наді мною та прислали нещасній сирітці янгола-охоронця чи принаймні батька, якого в мене ніколи не було. Свята простота: усе має свою ціну. Так, платня. Ну, ти вже, напевне, здогадалася: молоде розкішне тіло та спотворені збочення підстаркуватого професора. Оце дороге шмаття на мені, прикраси, взуття, косметика – його дарунки, як і квартира, котру він допоміг нам із мамою отримати позачергово, і не однокімнатну, а трьошку. А щоб мама не заважала… – Поліна закашлялася. – Ну, ти ж розумієш, у чому? То для неї придбали хатинку недалечко від Києва – зелений садочок, розкішний квітник під вікнами, чиста вода в криниці, газове опалення, курочки-чубаточки подвір’ям походжають. Краса… О, так, наївні душі в універі вірять, що то гроші моєї неіснуючої тітоньки з Чикаго, менш довірливі вважають мене чиєюсь утриманкою. Такі думки задовольняють і мене, і професора. Чи гидко мені? А ти як гадаєш? Утриманка, думаєш? Так! Я утриманка. А кохання-зітхання – то… – Очі Поліни блищали. – Знаєш, коли довго говорити на оселедець «кориця», навіть запахне нею. А смак? Важко перебити смак оселедця навіть корицею…