Тому, що ти є. Дара Корній
незабудками. Правда, цей сервіз, здається, дорожчий за їхній, тому що зверху його обрамляє золотиста нитка, роблячи багатшим, та навряд чи симпатичнішим.
– Сигізмунде Владиславовичу, там до вас…
Проректор не дав договорити секретарці. Він нервово сіпнувся й прикрикнув на дівчину:
– Поліно, мене ні для кого немає! Я тобі вже кілька разів про це сьогодні торочив. У мене надважлива розмова. Господи, це не дівчина, а шафа. Та також людської мови не розуміє. Ба гірше – страус. Тьху ти, жирафа. Іди-іди, чай я сам наллю.
Такою збентеженою Поліну Оксана ще не бачила. Червона фарба залила обличчя білявки. Красуню щойно обізвали шафою, страусом і жирафою, та ще й у присутності якоїсь там студентки. На порозі дівчина несподівано перечепилася своїми підборами й упала вже в приймальній. Оксана не втрималася й пирснула. Подія, звісно, виняткова: з неба на землю гуп. Сигізмунд Владиславович мигцем кинувся до дверей і, замість поцікавитися долею секретарки чи допомогти сердешній підвестися на ноги, сердито зачинив їх.
Проректор акуратно наливав чай, руки його ледь помітно тремтіли. Оксана ввічливо, щоб не зосереджуватися на цьому моменті, відвела погляд. Вирішила оглянути інтер’єр кабінету. Зліва стояли стелажі з папками й книгами. У тому ж куті – величезний долівковий годинник, вищий від Оксани на півголови, бачила такі в музеї. Виглядав, як антикварна річ, і чомусь Оксані здалося, що саме так воно і є. Мав щілину для ключа. «Щоб зайти в його передпокій, слід бути його господарем», – прошмигнула в голові недоречна думка. Римські цифри горіли позолотою, як і стрілки годинника. Унизу під круглим циферблатом рухався позолочений маятник. Годинникова хатка була зроблена з добротного червоного дерева. У сортах Оксана, звісно, не розбиралася, та він чимось нагадував їй ті меблі з червоного дерева, які вона бачила під час екскурсії в Маріїнському палаці. Як же екскурсовод назвала той сорт дерева? Здається, перемерзла вишня…
Тим часом проректор чемно відкашлявся, стараючись привернути до себе увагу.
– Вам чай із цукром чи без?
– Одну ложечку, будь ласка. Дякую. – Оксана питально дивиться на проректора.
– Пригощайтеся, голубонько. Е-е-е… Оксано – кх-кх – Оксано Юріївно! Шановна Оксано…
Чоловік схвильовано піднімає до вуст порцелянове горнятко й відсьорбує чай.
– Сигізмунде Владиславовичу, будь ласка, просто Оксана. – Юнка старається вкласти в голос якнайбільше щирості, а то проректор іще задихнеться від хвилювання.
Чоловік киває головою й робить іще один ковток чаю. Оксана терпляче чекає й незворушно дивиться на проректора. Цього її навчив тато, слідчий карного розшуку з двадцятирічним досвідом: щирість у погляді завжди обеззброює.
Наче подіяло – Сигізмунда Владиславовича попустило:
– Оксано! Ви, очевидно, знаєте, що Владислав, той настирливий телепень, що за вами впадає, мій син?
Оксана киває головою.
– Даруйте