Таємниця. Юрій Андрухович

      Вона була собою. Тобто людиною, що встигла пожити в шести політичних режимах – з усіма наслідками. І вона якось так притягувала до себе всілякі уламки знищених попередніх світів. Коли ми ще мешкали на Гаркуші, до неї часто заходили всілякі напівзбожеволілі старі панюсі, рідше панове, але переважно все-таки панюсі, переважно дами, бо панове зазвичай до таких років з різних причин не доживали. Крім того, чи не всі вони були старими дівами і чи не всі мешкали попарно зі своїми сестрами. Я тепер іноді припускаю, може, то були не сестри, а таємна лесбійська спільнота. Уявляєш – лесбійський рух опору на тлі всіх тих диктатур? І це був якийсь такий паноптикум – усі ці потерті хутра, страусові пера, лисячі хвости, блакитні стрічки й рожеві кокарди, тюрбани з брошками, капелюшки. Ну так – капелюшки передусім. Серед них була одна така цілком глуха старушенція, котра завжди розповідала те саме: нібито щойно за нею бігла ватага бенькартів, і вони верещали «Пані в капелюшку! Пані в капелюшку!», тож вона носила повні кишені камінців, аби їх відганяти. Бабцю не надто тішили їхні візити, але вона зазвичай подавала їм какао з пончиками. Це було схоже на виконання обов’язку. Справа в тому, що більшість із них були навіть не її, а її матері подругами, деякі так і звертались до неї – «дитинко». Я аж під стіл валився з реготу: моя бабця – дитинка! Для мене то взагалі був незлий цирк. Особливо коли вони чогось хотіли від мене, а бабця не контролювала ситуації, бо саме виходила на веранду, наприклад, приготувати для них какао. Тоді я давав собі з ними джазу. «Що нового в ґімназії, Ігорку?» – запитувала котрась із них, явно грузнучи в десятиліттях і плутаючи мене з моїм батьком. «Усім роздали зброю», – відповідав я і показував привезений з Праги водяний пістолет. «А як ти називаєшся?» – запитувала вона ж через пару хвилин. «Моріс Джеральд», – відповідав я, і вона схвально кивала головою, бо і так нічого не чула. Коли ми переїхали на Бельведер, їх суттєво поменшало. Може, ті чотириповерхові хрущовки якось їх відлякували. А може, вони просто повимирали. Одна з них точно згоріла у своїй хаті разом з усіма своїми котами й кішками. Про це пише Юрко Прохасько, він теж її пам’ятає, як і Тарас.