Таємниця. Юрій Андрухович

      Хімік був начебто нашим товаришем, таким собі сорокарічним придурком. Перед тим він уже двічі сидів за малолітніх, при цьому на зоні його ще й зробили пєтухом. Іноді він чіплявся до нас, він був з таких дуже липких типів. Росіяни б сказали, що він за нами увязывался. Він ходив з нами у джунґлі над річкою, часом до лісу в Ценжів. На пляжі він любив зненацька підбігти і стягнути з когось із нас труси, з таким дурнуватим реготом. Я не можу сказати, що для когось із нас він був другом. Просто ми не надто відганяли його, от і все. До того ж іноді він мав гроші і приносив один-два фаусти на всіх нас. Якщо ми бували з гітарою, то він міг навчити двох-трьох бандитських пісень. Так що користь від нього все-таки якась була. Проте з ним слід було обов’язково триматися на сторожі – він щоразу поривався лапнути когось між ногами і всяке таке. У нього завжди була з собою потерта колода порнокарт, він любив нас провокувати. Того вечора, десь наприкінці травня, ми як завжди тусували на стройці, там у нас було таке улюблене сухе місце між восьмим і дев’ятим поверхами. Хімік приперся десь коло десятої – увесь намагнічений, накручений – таким ми його ще не бачили. І потім не бачили, бо ніякого потім уже не було. Як я розумію, він тоді вколовся або щось таке прийняв на душу населення. Те, що очі в нього тоді просто лізли з орбіт, ще й нині можуть підтвердити всі, хто дожив. Він гарячково привітався з кожним за руку (мою аж обпекло) і свиснув до – гм, назовімо його так – Малого: «Малий, пішли, щось покажу!» Малий був справді малий, йому виповнилося лише 12, такий собі особливий випадок у компанії, його старший брат – скажімо, так – Бура, наш одноліток, на той час уже сидів. Ми брали з собою Малого з поваги до його брата. Ну от. Далі мені важко згадувати про все послідовно. Пам’ятаю, як Малий починає верещати десь вище – поверхом або й двома. Пам’ятаю, як усі похапали в руки металеві прути – з такими переважно ходилося район на район, Бельведер на Гірку, а Німецька Колонія на Майзлі ітеде. Пам’ятаю, як усі сунуть на Хіміка з тими прутами в руках і як він крок за кроком відступає, шкірить зуби, чвиркає слиною. Прути зі свистом розтинають повітря, і в Хіміка все менше простору. Один крок, другий. Озирнися, бевзю! Але поки хтось із нас устиг це гукнути, Хімік уже летів донизу ліфтовою шахтою. Ясно, що його рознесло вдрузки. Анджей Стасюк називає це w drobne chujki.