Сніданок на снігу (збірник). Анатолій Дністровий
ці партизанські стежки?
– Мені донька показала. Вона познайомилася зі старшою жінкою, в якої ми деколи купуємо козяче молоко. Ми якраз її хату пройшли – он там, зліва, за отими деревами. Мала мене в ці джунглі і завела.
– Скільки вже твоїй малій?
– Десять.
– Велика. Певно, дуже серйозна, – усміхнувся Богдан.
– Це правда, вона така ділова, модна. Любить, щоб усе було так, як вона хоче.
– Хотів би її побачити.
– Вона зараз у Львові – у своїх двоюрідних сестер. Гостює. Коли в мене відрядження, вона з ними, їм разом веселіше.
Вони зійшли з невеликої гори. Зарецький озирнувся і поглянув, звідки вони спускалися. Сніг був лагідний, мов пух. Заплющивши очі, Богдан підвів до нічного неба лице і відчув, як лапаті сніжинки падають на шкіру.
– Я також люблю сніг, – почувши голос Людмили, він розплющив очі й побачив, як вона взяла пригоршню снігу й лизнула.
Потім вони йшли мовчки. Вона знову взяла його під руку. На їхніх шапках і плечах була купа снігу. Вийшли в невеликий провулок.
– Я ніколи в тебе не питала: чому в тебе нема дітей?
Зарецький здригнувся, і йому здалося, що Людмила це відчула, бо пильно на нього поглянула; він помітив, як її спокійні очі блиснули у темряві. Він не знав, що відповісти, і сказав:
– Щоб це пояснити – легше, мабуть, написати роман.
– Це щось принципове? Чи інші причини? – обережно запитала Людмила.
Зарецький поглянув на її лице, але в темряві не міг його роздивитися.
– Мабуть, інші причини.
– Пробач, що я лізу не в свої справи.
– Та нічого. Буває. Але я дуже хочу мати дітей, – сказав він і попросив дозволу закурити.
Вони йшли мовчки. Можливо, Людмилі було не по собі, що вона завела мову про дітей. Вогник запальнички на мить освітив його обличчя, коли він прикурював, обличчя посерйознішало, витягнулося, стало ніби старшим і чужим. Людмила дивилася на його неквапні рухи і розуміла, що Богдан їй подобається все більше – в кожному його жесті була зваженість і впевненість, а це вона найбільше цінувала в чоловіках.
– Я зараз зовсім сама, – прошепотіла вона і трохи сполошилася своєї сміливості.
Зарецький глибоко затягнувся, цигарка спалахнула яскравим товстим розпеченим жаром і поволі стихла. Він випустив дим і тихо сказав:
– Розумію.
Людмила здригнулася: він несподівано стиснув її ліву руку. Зарецький тримав міцно, крізь рукавичку вона відчувала, як його пальці рухаються, намагаючись зігріти її долоню. Богдан затягнувся, піднісши цигарку до рота, потім повільно випустив дим. Вогник цигарки злегка виривав його лице з темряви. Він докурив і викинув недопалок у невеликий заметений снігом рівчак.
– Усі ми самотні, – сказав він, – і це добре.
– Чому? – здивувалася Людмила.
– Ось чому, – Зарецький обійняв Людмилу, міцно притиснувши до себе, і вони пішли через лагідне біле марево в бік центру, де шуміли машини, горіли вітрини, вивіски крамниць і де ходили