Страшний Суд. Василь Басараба
ніколи, хоч йому кілка на голові теши… Для них це страшніше від німецьких фашистів і самого Гітлера. А скажи щось йому у відповідь про власівців і про їхнього Власова, вилупить очі, ніби вперше чує. Отаке-то – мати справу з розумним дурнем…
– Та пішли вони до своєї матері, оті твої брати-земляки. Хай, бляха-муха, суки не пхають носа до нас. Ми до них не лізли й не ліземо! – уже зовсім розсердився Олег. – Кожне пропите хамло лізе до нас, хоче вчити, як нам жити.
– Та-а, хіба тільки до нас? До всіх, куди тільки дотягнутися можуть. Тягнуться аж на край світу. Ото вже клята натура, – завівся Сергій. – Мають стільки території, а все їм мало. Так і зирять завидющими очима на всі боки: кого б ще навчити й приручити? Отаке поріддя…
– Та ви, дорогенькі, не кричіть тут. Вони вас усе одно не почують. А рибу до решти розлякаєте, – поблажливо всміхнувся Іван Йосипович. – Дайте я вам розкажу про ті знущання, яких ми зазнали. Привезли нас на станцію, загнали в товарний вагон. А там уже повно людей – переважно жінки з дітьми, баби й діди. Триповерхові нари й вузькі проходи між ними. Вікна забиті дошками. Для туалету дірка в підлозі в кутку вагона. Довго стояли в тупику, душилися в тому вагоні. Уже й лік загубили дням і ночам. Діти кричать, плачуть, жінки голосять, темінь, дихати нема чим. Удень допадешся до вікна, визираєш крізь щілини, людей бачиш на станції. Охоронці під вагоном перегукуються. Їсти не давали. Воду приносили, але її не вистачало.
Одного разу прокинувся, чую: вагон хитається, колеса вистукують. Нарешті нас повезли. Уже ніби й зраділи всі, наче від того легше стане. Більше місяця везли за той Урал. Стіни обмерзлі, інеєм взялись, у щілини сніг замітає. Холодно, голод, сморід, із усіх кутків кашель не втихає. Раз на день відкриють двері, подадуть якоїсь баланди й тухлих оселедців, глевкого хліба. Ото й усе. Добре тим, у кого ще домашні припаси не закінчилися. А найбільше мучила спрага від оселедців. Кашель, крик, плач дітей. Води принесуть – розхапають, і знов нема.
Уявіть собі, дорогенькі, отак у тій душогубці цілий місяць. Навіть зараз дивуюся, як людина може витримати таке. Правда, не всі витримували. Мертвих забирали не відразу, бувало, по два-три дні лежали, захололі, на нарах.
Висадили нас на якійсь станції в тайзі на сніг і мороз, погнали під конвоєм у ліс. Поселили в старі бараки. Зразу ж стали ганяти на роботу. Валили дерева, будували нове селище. Морози до сорока градусів, снігу багато. А взуття було погане, тож обмотували ноги онучами. Одяг теж такий, що пробирає наскрізь. Руки відмерзають. А охорона похмура й зла. Крім крику й мату, від тих конвоїрів не почуєш нічого. Ставилися до людей, як до худоби.
Та хіба про все розкажеш словами, дорогенькі мої? Слів нема таких, щоб передати всі ті страждання й знущання. То було пекло на землі, то була страшна кара на голови безневинних. Бо що кому зробили ті покірні залякані люди, ті безгрішні діти, яку загрозу вони несли тій сатанинській державі, за що їх було так катувати? Ніхто не скаже, бо не знає. А хто ті кати були, що взяли