Карби і скарби. Посвіт карпатського світу. Мирослав Дочинець
пух, і головне – щоб лакомину не вихопили з руки ластівки, що в долині дуже зухабні. Когутика мали вдома долизати Петро і Гафія, яких на прощу не брали. Назад тюпали майже цілий день. Доки за скелястим узвозом із темних папоротей не прохоплювалася Ріка. Їхня Ріка. Вона несла незбагненну присутність дому, рідної обжитої царини, прибитої до дикої гори теплими п’ятами його пращурів і його мізерними спритними ноженятами.
Тут вони роззувалися й мочили натруджені ноги. Баба змивала з чобіт листяний попіл, яким доти натирала жовті чоботи, аби «не молодитися на прощі». Звідти вже йшли босі – що збивати пусто обувку! Іти було легше. Помагали й бабині слова: «Коли чоловік у дорозі, то не стоптується тілом. А коли ще й у дорозі до Бога, то й серцем не старіє». «Бабко, до Бога йдуть обуті, а від Бога – босі?»
«Бог на ноги не позирає. Аби йшли. Ти до нього крок – Він до тебе два».
«Він бачить нас за густими ялинами, бабко?»
«Він з нами йде».
«Теж босий?»
«Не лопочи дурне».
«Босий, бабко, босий. Я бачив його на хресті. Не мав на ногах постолів».
«Воно так. Нащо на хресті постоли?..»
«Як ми прийдемо, що Він буде робити в наших заломах, бабко?»
«Помагати нам буде».
«Помагати робити сіно?»
«Ні, помагати жити. А комусь – і помирати».
«Бабко, поміч і в смерті потрібна?»
«Ще й як потрібна. Смерть не менша важниця, ніж життя».
Баба померла після діда через півтора місяця. Коли йому затягло очі плівою, як риб’ячим міхуром, водила його за руку. Йому ще замолоду сказило очі палюче сонце в скелях Сербії. Він не бачив, але відчував, що баба ледве совається, переломлена надвоє. «Дожилисьмо, – кректав дідо Микула. – З тебе половина лишилася, а я вже як у гробі живу. Просив сліпий глухого…» – «Не бійся, я тебе не лишу, – утішала його баба. – Дійдеш куди треба. Душа зряча». – «Ні, ти не Ружіка, ти моя ружа трояка», – муркотів дід і затягував собі під ніс так сумовито, що молоко скисало в гладуні:
Черлена ружа трояка,
Мала я мужа, мала я мужа,
Мала я мужа пияка.
Він нич не робить, лише п’є,
Прийде додому, додому прийде,
Прийде додому – мене б’є.
Не бий ’ня, муже, не карай,
Лишу ’ти діти, діти ти лишу,
А сама піду за Дунай.
Та співанка була не про нього, а, радше, про його зятя Йонка. А баба направду встигла діда поховати й дочекатися сороковини, щоб відпровадити його душу. Сама вже ні ходити, ні лежати не могла. Смішкувалася: «Старій бабі й на печі ухаби». Лише молитися могла на колінах і спати сидячи. Так і померла, сидячи при дідовій могилі. Обоє в смерті за руки побралися. Сіяла баба матіолу, щоб йому там файно пахло вечорами… «Там, де уснула, там і копайте їй», – звелів син Тимко. А його, онука, тоді незвично кольнуло оте слово, що прохопилося у вуйка, – «уснула». Не кожен