Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник

      Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю, – тiльки не скажу.

      Галя (обнимая Стеху). Стехо, голубочко, ластiвко моя! скажи, не муч мене.

      Стеха. А що дасте? Скажу…

      Галя. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тiльки скажи.

      Стеха. Нiчого не треба; дайте тiльки свiй байбарак надiти сьогоднi на вечорницi.

      Галя. Добре, надiвай, та так, щоб батюшка часом не побачив.

      Стеха. Оце ще! Хiба ж я справдi дурна? Слухайте ж. (Вполголоса.) Сьогоднi прийдуть старости.

      Галя (в восторге). Вiд Назара! Вiд Назара!

      Стеха. Та там вже побачите, вiд кого.

      Галя. Хiба ж не вiд Назара, Стехо? Що ж, оце мене i справдi лякаєш?

      Стеха. Я вас не лякаю, я тiльки так кажу.

      Галя. Нi, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.

      Стеха (лукаво). Я нiчого не знаю. Де менi, ключницi, вiдати про панськi дiла?

      Галя. Ти смiєшся з мене! Я заплачу, їй-Богу, заплачу i татові скажу.

      Стеха. Що ж ви скажете?

      Галя. Що ти мене перелякала… Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась?

      Стеха. Оце, якi-бо ви боязкi! Вже i повiрили!

      Галя. Ну, що ж? Вiд Назара?

      Стеха. Та вiд кого ж бiльш? Вже пак не вiд старого Молочая, нашого полковника.

      Галя. Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз iз хати втiкаю. Менi навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тiльки у його, паскудного, i мови, що про наливку та про вареники.

      Стеха. А хiба ж се й не добре?

      Галя. Звiсно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мiй Назар, мiй чорнобривий, усе про вiйну та про походи, про Наливайка[3], Остряницю та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б – не наслухалась його, та все дивилась би в його карi очi. Мало дня, мало ночi.