Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник
Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі.
Лаврін узяв маленького стільчика і підставив Мелашці під ноги. Мелашка вилізла на стільчик і, запнувшись білою фантиною, неначе боролася зі здоровою діжею, тикаючи в тісто маленькими кулачками та тонкими руками. Лаврін не зводив очей з Мелашки і милувався, як вона проворно орудувала руками, як стільчик хитався під ногами. В неї на лобі виступив піт.
– Лавріне! Утри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає, – знов сказала сердито Кайдашиха.
Лаврін обтер своїм рукавом гарячого Мелашчиного лоба. Мелашка, як дитина, глянула на його темними очима й осміхнулась. Свекрушин докір полетів проз її вуха й не зачепив душі.
– Лавріне! – знов гукнула Кайдашиха. – Утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають, – уже кепкувала свекруха, дивлячись на дитячі Мелашчині руки.
Мелашка осміхнулась, але якось жалібно глянула на Лавріна, вона неначе не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин.
Лаврін мовчав і тільки глянув на матір.
У хату ввійшов Кайдаш. Він виголодався за роботою і почав гримати, що Кайдашиха опізнилась із хлібом.
– Опізнилась. Чому пак не опізнитись, коли понабирали в хату невісток із Западинців. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й поготів… Он бабляється з діжею од самого ранку, неначе дитина пічки копає.
Кайдашиха заглянула в діжу. Тісто було зовсім невимішане: на йому було видно бульбашки, неначе горіхи.
– Геть вилазь із діжі, бо сьогодні не будемо обідать! – крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка витягла з діжі руки в тісті, скочила зі стільчика й стала серед хати. В неї на лобі блищали здорові краплі поту. Кайдашиха помила по лікті руки й кинулась зі злістю на діжу, як на свого ворога. Тісто в діжі аж запищало і неначе заплямкало губами під її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусі, і стояла ні в сих ні в тих серед хати та дивилась на замазані руки.
– Чого ти стоїш, ніби сьогодні привезена? Он зосталось тіста на руках на цілий хліб. Пообшкрібай ножем тісто в діжу та порайся коло печі.
Мелашка зітхала. Вона почутила, що рідна мати і б’є, та не болить, а свекруха словами б’є гірше, ніж кулаками.
Мелашка мила руки, але руки в тісті не швидко обмивались.
– Чого ти там бабляєшся? Мий хутчій руки, бо прийде батько вдруге до хати, то він нам поб’є спину! – вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка затріпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще й гаразд не обмила тіста на руках, обтерла їх сяк-так рушником і кинулась вимішувати лемішку. Вона сіла долі, поставила в колінах горщик, обвернутий ганчіркою, і, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав’язла в густій лемішці, хруснула й переломилась.
– Ой боже мій, із цим недбайлом! – крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку. – Тепер, про мене, стромляй руку в лемішку та й мішай.
У Мелашки