Біле ікло. Джек Лондон

Біле ікло - Джек Лондон


Скачать книгу
їх знову семеро. Я тільки-но рахував.

      У відповідь Генрі забурчав і незабаром почулося його хропіння, яке свідчило про те, що він знову поринув у сон.

      Вранці Генрі прокинувся першим та збудив свого товариша. До світанку ще залишалося три години, хоча годинник вже показував шість і Генрі мотався туди-сюди, готуючи сніданок, поки Білл збирав ковдри і готував сані та упряж у дорогу.

      – Скажи-но, Генрі, – раптом спитав він, – скільки ти казав у нас було собак?

      – Шість.

      – А ось і невірно, – сповістив Білл з тріумфом.

      – Знову сім? – поцікавився Генрі.

      – Ні, п’ять. Одна зникла.

      – Дідько! – розлючено вигукнув Генрі, полишаючи готування, щоб піти порахувати собак.

      – Твоя правда, Білле, – сказав він. – Фетті зник.

      – Він завжди бігав швидше за блискавку. Його вже й слід запав.

      – У нього не було жодного шансу втекти. – дійшов висновку Генрі, – вони проковтнули його живцем. Я впевнений, що він ще скавчав, коли вони пожирали його, чорт би їх забрав!

      – Він завжди був дурним псом, – сказав Білл.

      – Та навіть дурний пес не став би втікати, прирікаючи себе на вірну смерть.

      Він окинув задумливим поглядом собак, які залишилися, поспіхом визначаючи якості кожної з них.

      – Готовий закластися, ці собаки такого не втнуть.

      – Та їх від вогнища і палкою не відженеш, – погодився Білл. – Як би там не було, я завжди вважав, що з Фетті щось негаразд.

      Такою була епітафія собаці, який загинув серед північних снігів, – менш образлива, ніж більшість інших епітафій не лише собакам, а й людям.

      РОЗДІЛ II – ВОВЧИЦЯ

      Поснідавши і прив’язавши мізерні пожитки для привалу до саней, люди лишили позаду привітне вогнище і, поринувши у морок, вирушили у дорогу. Відразу ж тишу порушило пронизане відчайдушним смутком виття, якому у темряві та холоді вторили завивання у відповідь. Ополудні небо на півдні забарвилося у рожевий колір, позначивши здимання земної кулі, котре звело бар’єр між полудневим сонцем та північним краєм. Але рожеві кольори незабаром щезли. Похмурий день, котрий тривав до третьої години, змінився у полярну ніч, яка огорнула мороком пустельний та мовчазний край.

      З приходом темряви мисливське завивання, котре лунало з усіх боків, чулося все ближче і ближче – настільки близько, що декілька разів воно переполохало собак, які бігли в упряжці.

      Коли зчинилося чергове таке сум’яття, Білл, котрий разом з Генрі знову вишикував собак в упряжці, сказав:

      – Хотів би я, щоб вони знайшли кого-небудь іншого для своїх мисливських забавок і полишили нас у спокої.

      – Вони страшно дратують, – м’яко погодився Генрі.

      Вони не промовили більше ні слова доти, доки не зупинилися на привал.

      Генрі, нахилившись, додавав льоду в казанок з бобами, що кипів на вогнищі, коли раптом здригнувся, зачувши звук від удару, крик Білла та пронизливе скавучання звідти, де стояли собаки. Він випростався та встиг побачити темну


Скачать книгу