Крила кольору хмар. Дара Корній
дитино, і не зовсім так, – каже бабуня. – Устим не маленький, і йому нянька не потрібна. Мав сам знати, що одному посеред літа, в спеку, в холодну воду лізти не можна. Перепад температури і… Ох, дитино! Є певні закони, і їх слід дотримуватися.
– На все свій час, бабуню? – перепитує мала.
– І на всіх свій час! – відповідає старенька. – Тож поховали Устима, а Горпина щодня на могилу бігає. Так побивається і так за чоловіком тужить, що аж-аж… Припаде губами до хреста і щось там шепоче або плаче, наче божевільна трохи. Люди через це боятися її стали, сторонитися. Здуріла від горя зовсім жінка, про дітей геть забула, до церкви не ходить, господарку та город занедбала. Навіть панотець пробував її повчати. А вона йому на те: «Поверніть мені чоловіка, отче! Будь ласка! Ви ж із Богом розмовляєте, він вас почує!» Ну що тут скажеш? І панотець змирився – бідолашна. Геть очманіла від горя.
Минав час, і сусіди помітили переміну в самій Горпині. Вона рідше стала на цвинтар бігати, навіть щось по господарству почала робити. І їсти дітям наварить, і попере, і до церкви щонеділі справно ходить. Але тут нове лихо жінку спіткало. Дуже худнути почала. Наче якась напасть до неї через пережите горе причепилася – так знаючі люди говорили. І от колись красива повновида пані враз перетворилася на худющу бабу, яку, здається, й легким вітерцем могло здути. І до бабок-шептух Горпина ходила, і різне зілля пила, і часто сповідалася, і службу Божу в сорока церквах за здоров’я замовляла – нічого не допомагало.
Уже й до смерті зачала готуватися. Бо на силі геть-чисто підупала. Найбільше, на що жінку вистачало, то ввечері до воріт вийти та подивитися на захід сонця. Схоже, що вона скоро теж слідком за Устимом піде. Дітей тільки шкода, бо кому сироти на цьому світі треба? Та хто вона, аби долі противитись?
Одного вечора йшов повз удовину хату старий чоловік – сивий бородань із ціпком у правиці та з клунком за плечима.
– Доброго здоров’ячка, славна пані!
– І вам най здоров’я прибуде, пане! Дякую на добрім слові, – прожебоніла жінка, бо відповідати голосніше сил не було.
– Чи ти дозволиш мені у тебе на ніч залишитися? – запитав старий. – Я йду здаля, ноги стомилися, а дорога ще далека. Тож ніч мене наздожене в полі, а там, сама знаєш, і твердо спати, і холодно лягати, і вогко вставати.
Горпина замислилася. Чи гоже самотній жінці, удові, котра носить жалобу по чоловіку, приймати у себе чужинця? Що люди скажуть? Але то була тільки мить вагання. Махнула рукою. А що вони скажуть? Вона й так не жилець, а старий виглядає безпечним, та й добрий вчинок наостанок зробить. Мо’, старий за неї колись у церкві свічечку поставить, згадавши добрим словом.
Старому Горпина постелила в сінях, на лаві. Той не знав, як дякувати жінці, бо і вечерю сяку-таку зготувала, і розмовою діти душу звеселили. То від них старий і дізнався про Горпинине горе – і про смерть чоловіка, і про болячки.
Полягали спати. І тільки-но стала дванадцята година, як рипнули вхідні двері й до сіней зайшов високий ставний чоловік.