Камінь посеред саду. Володимир Лис
стосувався радше мене самого.
Я заплющив очі. Мав певність – коли розплющу, жінки цієї, іншої, реальної, поруч не побачу. Так і зробив. Але нічого не трапилося – вона так само стояла на відстані простягнутої руки. Я придивився, як вона зморщила чоло і стала начеб старшою і ще невродливішою. Може, сказати їй про це, може, з цього почати розмову, тільки чи варто, чи є у мене потреба?
«Потреба – не річ, до кишені не покладеш», – подумав я.
Думка трохи розвеселила. Мене ще здатні розвеселяти власні думки, я ще глумлюся над собою, коли захочу, і це свідчить, що я не втратив відчуття реальності, лишився самим собою, от лише прикрість заполонює дедалі дужче – і за минуле, і за теперішнє, і за майбутнє, якого, вочевидь, вже немає.
Я так нічого й не сказав. Підіпхався автобус, але він ішов у мікрорайон, а не до вокзалу. Хлопець і дівчина, а за ними й моя невродливиця сіли в цей майже порожній автобус, і незабаром він зник з очей. Я повернувся і пішов назад.
На розі вулиць стояв міліціонер – приземкуватий сержант з добродушним обличчям. Я спинився біля нього.
«Заберіть мене у витверезник, – сказав я йому нахабно весело. – Ні, ліпше, ліпше… куди там у вас забирають за обман сподівань?»
Сказав, звісно, подумки. Навмисності й пози я ніколи не любив.
Сержант теж мовчав. Видно, він умів мовчати. Так ми і стояли якийсь час поруч, доки не заговорила портативна рація, що висіла під сержантовою правою рукою.
– Зрозуміло, – сказав сержант. – Зрозуміло, товаришу лейтенант. Направляюсь.
Він рушив через вулицю впевненими розмашистими кроками. Я наздогнав його вже на тротуарі.
– Щось потрібно? – повернув він обличчя.
– Якщо десь порушення, я… міг би допомогти вам.
– Дякую, – сказав він. – Дякую, але не треба. Це не порушення. Потрібно замінити товариша на посту. До побачення.
– До побачення.
Я знову лишився сам. Постояв трохи й вирішив, що треба шукати хоча б лавочку. Треба присісти і поміркувати. А може, й просто присісти, а там – як уже пощастить.
І тут я побачив, що на вулиці з’явилася машина. Легкова. Коли вона під’їхала ближче, то раптом пригальмувала. Якраз навпроти мене. Я завважив, що це дорога «ауді». Двері машини відчинилися, і чоловік, що висунувся із салону, сказав:
– Пробачте, вас не треба підвезти?
– Ні, – відповів я здивовано.
Наступної миті я збагнув, що десь я вже бачив цього чоловіка, десь із ним зустрічався. Тому, напевне, він і пригальмував, що ми знайомі.
Я став пригадувати, де ми зустрічалися? На роботі, десь у місті? Чи ще раніше, ніж я переїхав до Лучеська? Чоловік не рушав і вичікувально дивився на мене.
І раптом я відчув, як мороз почав покривати мою шкіру дрижаками. Цей чоловік був схожий… схожий на мене. Та що там схожий, як дві краплі води, – геть викапаний я! Хіба що ледь-ледь мужніший, кремезніший. Наче мій брат-близнюк.
– То ви не хочете, щоб я вас підвіз? – спитав чоловік, дуже схожий на мене. – Ой, пробач. Я ще не звик,