Вересові меди. Надія Гуменюк
таке скажете… – зашарілася Дана.
…Гнідий кінь зеленого вітра обганяє. То піднімається над полем так високо, що й не торкається його, то опускається до землі, б’є копитами об недозріле жниво. Ще не завосковілі колоски вистрілюють з-під копит білим молочком. А гнідий відштовхується і знову летить.
Різнокольорові атласні стрічки та паперові квіти, вплетені у шовковисту гриву, розвіваються на льоту і тріпотять, лопотять так, аж вухам боляче. За конем, як довгий прозорий вельон, тягнеться дражливий аромат весільного короваю. Короваю, для неї випеченого, але не їй судженого.
Між двома сусідськими полями – глибокий рів, ярок, порослий гострими шабельками осоки. Кінь вигинається у повітрі спиною, як акробат у цирку, падає на передні ноги, хвицає задніми. Навіть не помічає, що вершниці на ньому вже немає, – летить собі далі, понад полем, попід небесами.
Вона не відчуває болю. Тільки смак житнього молочка з розчавлених колосків, що раптом солодко пролилось на вуста. Тільки стукіт серця, що заглушає геть усі звуки. Та ось воно, її дурне серце, виривається з грудей і мчить за конем. Куди ж ти? Не чує, наздоганяє гнідого, випереджає, летить поперед нього. Далі, далі, далі…
Стукіт серця і стукіт копит… Якийсь час – в одній звуковій гамі, в одному ритмі. Але далина все більш приглушує звуки, приколисує їх колоссям. Нарешті тиша, висока, аж до неба. Вселенська тиша. А з неї виростає якийсь дивний звук. Дуже дивний. Ніби маленька пташка горлечко чистить, а воно, застуджене чи поранене, ніяк не хоче співати – похрипує та поскрипує собі відчайдушно. Віть-скрип-скрип… Віть-скрип-скрип… Віть-скрип-скрип…
Дана підвелася, випросталася, але звуки не зникали. Та це ж осокір так скрипить під вікном! А кінь? Де ж кінь у барвистих стрічках та квітах, що так зримо промайнули перед її очима, так голосно пролопотіли біля її вух? Нема.
Що це було? Якщо сон, то нічого доброго – кінь сниться до хвороби. Ні, кажуть, то чорний до хвороби або й навіть до смерті. Білий – до весілля, до щастя. А вона тільки що літала на гнідому. Гнідко – до переїзду, до мандрів, до переміни. Які там уже в її віці мандри… Ет, куди ніч, туди й сон.
Сон? Та вона ж іще й очей не склепила. Допізна перебирала вересовий цвіт. Половину його розістлала на горищі, на полотнині, простеленій поверх пахучого сіна, – хай собі сохне. Ніде цвітові так гарно не сохнеться, як на горищі. Другу частину залишила у кошику – завтра забере в місто, а вже там буде варити солод і сусло на вересовий мед. Все, як Димка колись робила, все, як та її учила.
А потім присіла, задивилася на той верес. І раптом перед очима – кінь. Ні, він не наснився. То справдешній гнідко до неї явився. Пролетів через пам’ять, як через житнє поле, майнув шовковистою заквітчаною гривою – і повернувся туди, звідки вилетів.
Дана встала. Пішла до кухні, запарила чай із свіжим вересовим цвітом, сухим суничником та мелісою (найперша поміч при безсонні), натерла спиртовою настоянкою з каштанових «кожушків» коліна, обгорнула їх старими вовняними