Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка). Галина Вдовиченко
дихати…
Розiбрала ретельно складену конструкцiю, залишила на тоненьких щепах лише два полiнця.
– Запалюй!
Сiрник лиш торкнувся газети, i язики полум’я взялися впевнено господарювати в печi. Промайнула думка: мої руки колись давно-давно знали, як це робиться, i, якби Марiя не пiдказала, вони б згадали…
– У нас газ прокладають. Усi радiють: нарештi! А я, віриш, не хочу того газу. Ми його, звичайно, проведемо, але розгалуження на всi п’єци робити не буду. Ось тут палитимемо дровами. Люблю живий вогонь у хатi. Їсти варитиму на дровах.
– А мама?
– Що мама? Вона каже: робiть як знаєте, вам жити… Та як у хатi без живого вогню?
Я ще посидiла на пiдлозi бiля печi. У мене вдома все робить електрика, на вогонь дивлюся хiба на пiкнiках. Щось важливе мене обминає, не можу сказати, що саме. Лише вiдчуваю, що справдi чимось обдiлена, чогось бракує.
…Так i зайвих кiлограмiв набрати можна: грибна юшка видалась на диво смачною. Неможливо зупинитися на стадiї «напiвголодна». Збiгала за блокнотом: кажи, Марiйко, рецепт.
З’ясувалося, нiчого складного. Головне – запам’ятати цифру п’ять. Гриби зварити, додавши наприкiнцi лавровий лист та перець горошком, окремо на пательнi засмажити п’ять дрiбно порiзаних цибулин на олiї, п’ять ложок борошна й довести до золотаво-коричневого кольору, розвести водою, вимiшати, вилити в бульйон, через п’ять хвилин кипiння витиснути п’ять зубчикiв часнику i зняти з вогню. П’ять хвилин постоїть…
Так просто.
– Смачна їжа не складна, – погодилась Марiя.
Пiсля обiду пiднялися за хатою вгору. Йшли мiж кущами молодого ялiвцю та розлогої стиглої шипшини. Маргаритки у травi! Осiнь сягає свого апогею, а тут – лiтнi квiти. А трохи далi – притрушенi опалим листям острiвцi бузкового кольору. Крокуси! Веснянi гiрськi квiти. Просто пiд ногами.
I онде на горбочку.
Дива та й годi! Студентами ми завзято фотографувалися поруч з ними, лягаючи на невеличкi проталини, вiльнi вiд снiгу. Але було це в першi днi травня… Ми тодi пiднiмалися на гору Петрос, другу за висотою пiсля Говерли…
Як у жовтневiй травi могли опинитися веснянi крокуси? А поруч – лiтнi маргаритки! Казка про дванадцять мiсяцiв виявилась реальнiстю, сплутавши ознаки мiсяцiв та їхнi iндивiдуальнi прикраси.
Село залишилося позаду, лише кiлька дахiв зблискували бляхою на сонцi. До вершини хребта ще далеко, хоча знизу здавалося: пiвгодини ходу. Стояла тиша, яку порушувало легке постукування, нiби хтось клепав косу чи лагодив реманент. Небо теж було особливим, з усiма рiзновидами бiлих хмар – пiр’їстими й купчастими. Згадала шкiльнi уроки природознавства. Нiде ще не бачила такого дивного малюнка бiлим по синьому.
Хмари теж дивилися на мене. I модрини з ялiвцем. I крокуси з маргаритками спостерiгали за мною. Я була тут як новачок у класi – в усiх на виду. Вiд синього лiсу на сусiднiй горi йшла насторожена хвиля прискiпливої уваги. Що за дива? Жива гора говорила до мене.
Це було запрошення. Або виклик. Особисто менi.
А де Марiя?
Вона зривала ягоди