Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка). Галина Вдовиченко
Я ловила на собi спiвчутливi погляди. А вiн наступного дня нiчого не пам’ятав.
Або вдавав, що не пам’ятає.
…Однокурсниця Марiя, подруга зi студентських часiв, почувши про те, що їду у вiдпустку на два тижнi, зрадiла новинi – її голос радiсно забринiв у телефоннiй трубцi:
– Нарештi, трудоголiку! Згадала про право на вiдпочинок? Я вже й забула як ти виглядаєш. А Олег?… Ну, шкода… Дивись лишень, не застрягай у Львовi. Давай до нас, у гори! Хоч на кiлька днiв. Молока з-пiд корови поп’єш, здоровим повiтрям подихаєш, по гриби пiдемо. Знаєш, якi у нас зараз опеньки?! Нема як додому донести – доводиться куртки з себе знiмати… Як для чого?… Побачиш, для чого. Приїжджай!
I менi закортiло якнайшвидше опинитися в тому далекому селi, у глухому закуттi, де за горою синiли вже польськi Бескиди.
Передала справи своїй помiчницi Свiтланi, тож два тижнi вона без мене протримається без проблем. Час для вiдпочинку я вибрала невдалий – жовтень, розпал нового виставкового сезону i кiлька проектiв на рiзних стадiях реалiзацiї. Ми щойно вiдкрили виставку, результат тривалої пiдготовки моєї творчої бригади. Саме час працювати, брати замовлення. Але вiдкладати далi перепочинок було нестерпно. Бiля серця дедалi вiдчутнiше вiбрувала струна, i все частiше хотiлося безпричинно плакати.
…Поїзд виявився тим самим, «ковбойським» – розхитаним та розшарпаним, як кiлька рокiв тому. Коли я, вчорашня випускниця Львiвської академiї мистецтв, переконана у власнiй неординарностi та закохана в генiя-аспiранта з берегiв Пiвнiчної Пальмiри, рвонула за ним у плацкартному вагонi – пiдкоряти Пiтер.
I тодi, i тепер зi мною їхали молодята. Крива замкнулась, окресливши коло вiд точки до точки. Тiльки тодi то були гамiрнi студенти, а тепер – романтична мовчазна пара рокiв тридцяти. Коли з горішньої полицi звiшувалася рука, роблячи в повiтрi вiтально-пошуковий жест, їй назустрiч уже тягнулася рука знизу.
У сусiдньому купе хлопцi-заробiтчани, що поверталися додому, раз у раз бадьоро виголошували «Будьмо!» й спiвали на увесь вагон: «Горiла сосна, палала! Горiла сосна, палала, пiд нев дiвчина стояла, пiв нев дiвчина стояла…»
Горiлиць я лежала на верхнiй полицi з книжкою в руках i радiла, що нiкому не видно мого обличчя. Сльози бiгли по скронях, лоскiтливо заповзали у вуха, а сусiдам знизу здавалося, що мовчазна сусiдка, тримаючи над собою роман, занурена в читання. Але там, де душа, тремтiла натягнута струна. Нiколи в життi не влаштовувала ганебних сцен, але зараз боялася, що тонка нитка увiрветься i я вибухну iстерикою без будь-якої зрозумiлої для випадкового свiдка причини. Чи то вiд голосного спiву хлопцiв-сусiдiв у вагонi, чи то вiд запаху ковбаси та варених яєць у купе. Краще не рухайте мене, не зачiпайте i, Боже збав, не запитуйте, що зi мною.
…Дрiбним дощиком, полисками мокрого асфальту та запахом мiської вогкостi та опалого листя – фiрмовий прийом! – зустрiв мене Львiв. Узяла таксi, збивши цiну майже наполовину одним коротким зауваженням: «Я львiв’янка, прошу пана». Рiдне мiсто постало крізь автомобiльне вiкно домашнiм, нiби дитяча кiмната у помешканнi батькiв.
Мама