Володар бліх. Життєва філософія кота Мура. Эрнст Гофман
він десь у сто двадцять разів менший за піщинку, але застосування його таке, що він не може бути дуже великий. Я вкладу скельце в зіницю вашого лівого ока, і те око набуде властивостей мікроскопа. Ви будете вражені його дією, а тому поки що я не розповідатиму вам про неї і тільки попрошу вас дозволити мені зробити цю операцію тоді, коли я буду певний, що око-мікроскоп стане вам у великій пригоді. А тепер на добраніч, пане Перегрінусе, вам треба трохи відпочити.
Перегрінус справді заснув і прокинувся аж пізно вранці.
Він почув знайоме шарудіння віника старої Аліни, що замітала в сусідній кімнаті. Навіть мала дитина, що зробила якусь шкоду, не боїться так материного дубця, як пан Перегрінус боявся докорів старої няньки. Вона тихо зайшла до спальні з кавою. Пан Перегрінус крадькома глянув на неї крізь завісу, якою він запнув ліжко, і неабияк здивувався, побачивши, що обличчя старої сяє усмішкою.
– Ви ще спите, любий пане Тисе? – спитала стара найсолодшим голосом, який тільки міг видобутися з її горла.
Підбадьорений Перегрінус відповів так само ласкаво:
– Ні, люба Аліно, поставте сніданок на стіл, я зараз устану.
Коли Перегрінус справді встав, йому здалося, ніби в кімнаті віє солодким подихом чудесної істоти, що лежала в його обіймах. Йому зробилося так затишно і заразом так страшно. Він хотів неодмінно довідатись, що сталося з таємницею його кохання, бо прекрасне створіння з’явилося і зникло як таємниця.
Поки Перегрінус даремно намагався допити каву й доїсти скибку білого хліба, кожен шматок якого застрягав йому в горлі, зайшла стара Аліна й почала то тут, та там щось поправляти в кімнаті, мурмочучи собі під ніс:
– Диво дивне!.. Аж повірити важко!.. Чого тільки не буває на цьому світі!.. Хто б таке подумав!..
У Перегрінуса серце заколотилося в грудях, він не міг довше витримати й запитав:
– Що там за диво, люба Аліно?
– Всякого дива є, всякого! – лукаво всміхнулася стара, далі пораючись у кімнаті.
Груди бідолашному Перегрінусові стиснуло від найтяжчої туги, і він мимоволі вигукнув:
– Ох, Аліно!
– Що, пане Тисе? Я тут, що зволите? – озвалася стара і, широко розставивши ноги, спинилася перед самим Перегрінусом, немов чекаючи наказів.
Перегрінус витріщив очі на червоне, як мідь, огидно перекривлене обличчя старої і, охоплений раптовим гнівом, забув весь свій страх.
– Що сталося, – спитав він досить сердито, – що сталося з незнайомою дамою, яка була тут учора ввечері? Чи ви відімкнули їй вхідні двері, як я наказував, чи найняли їй карету? Чи довезли її додому?
– Чи я відімкнула їй двері? – мовила стара, і на обличчі в неї з’явилася неприємна гримаса, що мала означати хитру усмішку. – Чи найняла карету? Чи довезла її додому? Не треба було ані наймати їй карети, ані кудись її везти! Та мила дама, та писана красуня лишилася в нашому будинку. Вона й досі тут і, мабуть, нікуди звідси не поїде.
Перегрінус аж схопився з радісного