Гордієві жінки. Жанна Куява
Так і жили.
– Може, ми й не розуміли нічого, але знали, що добре жити – то таки не так, як ми жили, що то якось по-іншому. Але згадай нашу Софію, – Лія завела мову про найстаршу сестру. – Їй уже двадцять чотири було, а вона в дідових перешитих штанях у школу до учнів ходила… Згадай, як баба ті штани обрізала й уручну вшивала… Сірі такі, з кантами…
– І материні всенькі грошики, що призначалися для нас, десь у трубу повилітали, – дещо нагнівано проскрипіла Мія.
– Що вже зробиш?! – спокійно відреагувала на те Лія. – Все, що спочатку, «за Союзу», вона передавала нам, дід на книжку клав… І всі ті гроші пропали. А потім… Потім вона, казав дід, нічого й не заробляла насправді. Ті заробітки з гастролями на словах більше були, ніж на ділі. Вона ж із хором уже потім співала, а не сама. Хворіла багато… Лікувалася… На те й гроші, певно, витрачала… А що з того правда? Вже й не дізнаємося…
– До речі, у моїй шафі та дідова голуба сорочка досі лежить. Я її часом вдягаю, – зненацька видала менша з близнючок.
– Вдягаєш? – щиро здивувалася Лія. Бо думала, що то тільки вона вдається до таких сентиментів.
– Коли сумую за ними, то вдягаю, – то так про діда-бабу Мія сказала. – А ще, знаєш, що роблю?
– Що? – Лія вже не знала, що й думати.
– Пирскаю в кімнаті дідовим «Трійним одеколоном», – Мія знову заляскотіла, мов підірвана петарда. – Ну, як пирскаю, – трохи втихомирившись, вона взялася деталізувати й демонструвати сказане. – Нахиляю ту майже спорожнілу пляшечку, що валяється в шухляді, у моєму столі, й роздмухую по хаті краплю-другу жахливого насправді запаху, – на тих словах дівчина не просто скривилася, а й здригнулася від згадки про неприємний аромат.
– Міє, ти мене дивуєш, – зізналася сестра.
– Зате правдою, – відповіла на те менша з близнючок і тихо всміхнулася. – Отак дід Гордій навідується до мене в кімнату…
– Ти справді за ними сумуєш? – ще зчудованіше перепитала Лія, уважно подивившись на сестру. Досі вона була впевнена, що кожна з них, сестер Маковій, хоч і любили своїх діда-бабу, та водночас хотіли забути бідове й тяжке з ними життя. Проте зробити це було важко: все на хуторі про них нагадувало. Зокрема, найяскравіші, найчіткіші спогади миттєво переносили дівчат у час, коли вони були безвольними гвинтиками в руках дорослих – родичів і вчителів, – хоч і старалися зберігати цю пам’ять у найдальших і найтемніших закутках своїх шаф та шухляд.
Те, що Мія «приводила» діда до себе в кімнату, неабияк здивувало Лію. Невже сестра теж продовжувала любити авторитарного й нестерпного при житті предка?
«Але чому тут чудуватися, – подумала допіру. – Ти ж, Ліє, так само не зненавиділа своє минуле… Думала, що Мія зможе? А якщо вона зможе, то й ти переймеш її вміння?… Ні, вона лише твоя сестра-близнючка. Не вчителька тобі й не приклад для наслідування. Така, як ти. Тому із себе почни…»
– Ну, так, іноді сумую, – Мія хтозна-чого засоромилася. – Так-от, – рятуючи себе од шаріння, хутко вернулася до теми найпершого «гранатового»