Соло для Соломії. Володимир Лис
відчувається.
Поспішно пішла до хати. Вже в сінях, притулившись спиною до дверей, подумала – а може, то стогнав Степан?
Розділ ІІ
Сестра джмелів
1
Дуже швидко й рано, ще й року доньці не було, Соломія зрозуміла, що її диво-дивне росте справжньою красунею. Ця певність дедалі більше зростала. Втім, кожна мати, особливо в ранньому дитинстві, вважає своє чадо, та ще й коли воно довгождане, найкращим у світі. День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, а далі рік за роком поступово вимальовувався, витворювався Богом, природою, самою Соломійкою при заохітливій і захопленій участі її матері образ і характер, які не могли не викликати дедалі більшого захоплення. Про таке личко, як у Соломійки, кажуть, що в молоці викупане та росою умите. Сміхотливі ямочки, що з’являлися на щічках, робили його ще привітнішим. Великі очі ставали все виразнішими, а головне – із світло-сірих небесними, синіми, наче дві великі волошки над маковими квітами щік. Віями, як сказав одного разу тато Антін, мона землю заволочувати, такі пишні. Бровенята ще маленькими просилися у пісню. Щодо статури, то Соломійка із пухкенької, якою здавалася на початку, формувалася у не худющу, але й не гладку дівчинку із гарненькими, наче вилитими вельми вмілим майстром ніжками, на які вона зіп’ялася за два тидні до рочку.
Ще разючу непосиду Соломійку відрізняла дивовижна цікавість до всього на світі. Це були природні запитання маленької дівчинки, яка пізнавала світ – про квіти, рослини, про небо і сонце, про тварин і людей. Але наведемо запитання, котрі ставили в глухий кут батьків, а особливо маму Соломію-старшу, зате викликали довгі роздуми Соломійки-молодшої. Наприклад: «Чому світять зорі і на чому вони тримаються?», «Як же дме вітер, якщо ми його не бачимо?»
– Зорі – то душі янголів, які оберігають людину, – казала мама.
– І в мене є зірка?
– Аякже, доню.
– Яка?
– Того нихто ни знає.
– Чого ж ни знає?
– Так рішив Бог.
– А мені так хочеться дізнатися.
– І мені хотілось би. Али не мона.
– А якщо ми Бога вельми попросимо? Так вельми, що Боженьці стане нас шкода. І він скаже – осьо ваші зірки.
– Али тоді й інші люди захочуть дізнатися.
– А ми їм не скажемо те, що нам скаже Бог.
І Соломійка пішла до хати і стала на коліна перед іконою Христа-Спасителя. Шептала прохання до Бога. Підвелася з колін, повернулася до мами і сказала розчаровано:
– Боженько не хоче зі мною говорити.
Мама Соломія не знала, що сказати. Вона лише погладила доньку по голові. Соломійка підвела очі, такі, як небо в безхмарну погоду.
– Він колись заговорить з тобою, – сказала Соломія-старша.
– А коли?
– Як будеш слухняною.
Соломійка зітхає. Але через хвилину забуває про своє питання. Прибігає до матері, торкає за рукав.
– Матусю, дивись, на мою ручку сів петрусь.[11]
– Спитай щось у нього, – радить мама.
– А
Сонечко, божа корівка