Бот. Ґуаякільський парадокс. Максим Кидрук
преподобний – це святий. Хіба не так? Праведний. Безгрішний. Я не знаю, як тобі ще пояснити. Із тебе ж преподобний, як із гівна торпеда!
Хедхантер засопів, образився. Лаура приготувалася до вибуху, навіть примружилася, очікуючи на потік убивчої та зубодробильної африкандерської лайки, присмаченої чи то німецькими, чи то голландськими словами, від якої нормальним людям закладає вуха та зводить щелепи, проте Ріно стримано відказав:
– Шляхи Господні незбагненні.
– Ага, – тільки й витиснула француженка.
– Чого тобі треба, Лауро? Я не хочу розворушувати спогади п’ятирічної давності, ти сама знаєш, наскільки вони неприємні.
– На жаль, я телефоную якраз для того, щоб їх розворушити, – кілька секунд жінка думала, із чого почати. Усвідомивши, що за раз розповісти все не вдасться, коротко випалила: – Ріно, воно повернулося.
– Ти про… – чоловік недоговорив, несвідомо викрививши губи. Перед очима постав термінал Міжнародного аеропорту «Артуро Меріно Бенітес» у Сантьяго, Тимур і Лаура, що пліч-о-пліч прямують на посадку; крізь товщу сотень днів, що минули відтоді, пробився притлумлений звук із підвішеного над рядами крісел у залі очікування телевізора, і Ріно, наче наяву, почув дикторку, яка голосом, що зривався, розповідала про звіряче вбивство одинадцятьох селян у супермаркеті гірського селища Уюні на півдні Болівії, яке сталося напередодні. Хедхантер пригадав, як звів голову та побачив на екрані розповсюджуваний болівійською поліцією фоторобот підозрюваних – двох малолітніх близнюків, двох вишкребків, яких уже не мало би бути серед живих, – двох уцілілих ботів із лабораторного комплексу «NGF Lab». Упродовж п’яти років він нікому не проговорився про малюків, котрим пощастило врятуватися з пустелі.
– Так, Ріно. Так, – Лаура несамохіть підвищила голос і доказала, карбуючи кожен склад: – Воно повернулося. Ця триклята примарна потвора якимось чином ожила.
Ріно повільно видихнув і повторив:
– Шляхи Господні незбагненні.
Що по-справжньому приголомшило та зачепило Лауру – це не безглуздість чи недоречність останніх слів, а тон, яким їх було вимовлено. Хедхантер не здивувався. Здавалося, неначе він знав, що одного дня Лаура зателефонує йому, ніби всі ці п’ять років чекав на її дзвінок, а відтак, почувши звістку про непоясненне відродження психоістоти, сприйняв її як належне.
– Ти не здивований, – похмуро констатувала Лаура.
– Ти впевнена стосовно того, що сказала? – запитав про своє Ріно.
– Так.
– Де?
Француженка повела бровою. Жінка очікувала запитань про те, звідки вона дізналася про повернення кошмару, що тероризував їх в Атакамі, а не розпитувань, де саме це сталося.
– В Еквадорі.
Хедхантер гмикнув:
– О! – і перепитав: – В Еквадорі?
– Ага.
– Звідки воно взялося в Еквадорі?
– Я не знаю, Ріно, – Лаура знову злостилася, дратувалася, що розмова розгорталася не так, як вона очікувала. – Ми маємо зустрітися та вирішити, що робити. Ми повинні щось вирішити! В усьому світі ніхто, крім нас