Тінь сови. Василь Шкляр
вони на акуратно засланих ліжках і дивилися на все незрушними пластмасовими очима).
Може, то дівчата натякали одна одній про скоре заміжжя, бо хлопці вже ходили до них, вони вчилися на шоферів та механізаторів і жили в гуртожитку через дорогу. І то як тільки вечір настане, уже й сунуть до них у гості, прошено їх чи не прошено, а стукають у двері, ось які ми гарні, сідай та балакай з ними.
Катерина не дуже любила ті посиденьки, хоча й помічала, що дехто приходить заради неї, але боялася сердити дівчат, збиралася і йшла в кіно чи так десь, бо бачила, що дівчата вже дивляться на неї скоса, наче вона когось відбиває у них абощо. А їй якраз ніхто й не потрібен був, ті залицяння їй, як собаці п’ята нога, Катерина ще соромилася всього, тепер смішно й згадати, як вона соромилася своїх грудей. Сама тоненька, як очеретина, а ліфчик носила четвертого розміру, аж щулилась, зводила плечі, щоб приховати той стид.
«Катю, це ж багатство! – заздрісно їла її очима Люська Офіцерша, суха, пристаркувата, але незлостива дівка, коли вони милися в лазні. – Та якби я мала таку хвігуру…» Катерині байдуже було, що зробила б Люська з такою фігурою, проте потроху-потроху до того, як побачила Степана, вона вже знала собі ціну, вже не горбилася, а несла свої груди, як чортиця, і Степан їй так і сказав за першої ж зустрічі: «Ти відьма».
Він прийшов до них із хлопцями – якийсь неповороткий, розхристаний, пом’ятий, усе на ньому так і висіло, ніби накинуте наспіх та ще й з чужого плеча, і Катерина відразу почала збиратися в кіно. Навмисне довго крутилася перед дзеркалом, дратуючи дівчат, розчісувала довге рівненьке волосся, що лилося по спині, як дощик, так низько, що хлопці знічено відводили очі. І тільки Степан, бідолаха, одвісив нижню губу, витріщився на Катерину, – перед дзеркалом її видно було відразу з усіх боків, – не міг одірвати очей, та й не силкувався того робити. Дивився, дивився і раптом спитав здивовано:
– А це ти куди зібралася?
Хлопці аж пирхнули зо сміху, так щиро здивувався Степан, що ось, мовляв, я прийшов у гості, а вона, бач, кудись збирається.
– Хороша Маша, та не ваша, – котрийсь підкусив Степана.
– Хіба вона Маша? Вона ж Катерина, – серйозно пояснив Степан і ще дужче розвеселив публіку. – Ти куди оце, Катре, збираєшся, га?
– В кіно, – сказала Катерина.
– Яке?
– Дике та прудке.
– Ну, то і я піду.
– Іди, – знизала плечима Катерина. – Хіба мені що? Це нікому не забороняється.
– Як то нікому? – знову здивувався Степан. – З тобою ходять усі?
– Чого це зі мною? Я сама собі йду.
– А я?
– А ти сам.
– Я сам не хочу.
Тут уже в кімнаті гойднувся регіт, навіть рожевощокі ляльки реготали з тої наївності, тільки Степан розгублено оглядався на всі боки, шукаючи те, що так усіх розсмішило. Нічого не знайшов і знов повернувся до Катерини, а вона вже йшла до дверей, хлопці притихли, і навіть дзеркало без неї стало якесь порожнє й сліпе. Уже відчиняла двері, ні на кого