Посол Урус-шайтана. Володимир Малик
слухаю, кобзарю. Яка в тебе справа? – запитав Сірко. Кобзар підвів жовте, спотворене обличчя, і на його вустах промайнула гірка усмішка:
– Ти не впізнаєш мене, Йване?
Сірко заперечно похитав головою, ніби сліпий міг те побачити.
– Ні, не впізнаю.
– Воно й правда, ми з тобою свиней разом не пасли… Та все ж, коли пошклубаєшся у своїй пам'яті, пригадаєш козака Данила Сома…
– Чекай!.. Невже це ти той Сом, що під Берестечком приніс Хмельницькому звістку про зраду татар?
– Атож… Справді, то був я, проклятий…
– Чому ж проклятий?
– Аякже! Коли б я не дізнався про таємний від'їзд хана і не сповістив про те гетьмана, може, все було б інакше. Може, хан підступно не захопив би у полон Богдана і не завіз аж на Інгулець…
– Здається, ти разом з Хмельницьким кинувся наздоганяти хана?..
– Гетьман узяв не тільки мене. Вся гетьманська варта супроводжувала його, коли він гнався за татарами. Багатьох із нас вони завезли аж у Крим, а там продали туркам… Майже двадцять п'ять років з мене не скидали заліза. Воно в'їлося мені аж до кісток. Ось… – Кобзар відтягнув рукав свитки і показав Сіркові сині рубці від ран. – Не витерпів – утік… Та хіба втечеш? На Дунаї спіймали – очі випекли… Тільки тоді й пустили… Цілий рік никав по Волощині, поки добрався до Покуття… А звідти вже сюди… До тебе… Приніс звістку про брата…
– Про брата? Якого брата? – У Сірка сіпнулася ліва щока.
– А хіба в тебе не було братів?
– Були… Але ж вони давно загинули! Максим на Тікичі – від татарської стріли… Сам бачив… А Нестор… Хоча… невже ти знаєш щось нове про смерть Нестора?
– Чому ж про смерть? Він живий…
– Живий? – вражено вигукнув Сірко. – Ти хочеш сказати, що він був разом з тобою у неволі?
– Так, ми були разом з Нестором у неволі. Останні роки нерозлучно.
Сірко зупинився проти кобзаря. Груди його важко здіймалися. Він сполотнів і закусив сріблястого вуса.
– Неймовірно!.. Сам подумай – скільки років ми всі вважали Нестора загиблим… Його вдова вдруге вийшла заміж… Море води стекло! І раптом – така звістка! Полковник Яким Чорнобай говорив мені, що Нестор загинув у нього на очах…
– Яким Чорнобай? – Старий підхопився, стукнув костуром. – Мерзенний зрадник! Боягуз! От хто він!.. Він би міг тобі розповісти правду про брата, коли б захотів… Але він цього не зробить!.. А Нестор мені розповідав, як це було… В бою, коли татари потисли наших, під Нестором упав кінь. Чорнобай був поряд. Він міг виручити товариша. Але натомість плазом шаблі ударив свого огиря – і втік… А незабаром надбігли татари – заарканили Нестора… А Чорнобай каже…
– Гаразд, сідай, Даниле, – заспокоївся Сірко і теж сів. – Не про те будемо говорити… Де Нестор? Як можна визволити його?
– Ми весь час були в одного спагії[5], багатого турка. Недалеко від Бургаса, у Болгарії… Село Рудник… Звідти я тікав… А Нестор, напевне, і досі там.
– Якщо живий.
– Живий. Він молодший за мене. І дужчий.
Спагія