Фірман султана. Володимир Малик
довго і тепер відомщав і за удар у щелепу, і за свою ганьбу.
Воїнов і Спихальський зчинили крик. До них приєдналися інші невільники. Корабельний ага, який прибіг на цей ґвалт, відтягнув Абдурахмана і з огидою відкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток.
Арсен не тямив себе від болю. Вся спина була сколена й горіла вогнем. Зціпивши зуби, щоб не кричати, він ледве тримався за держално весла. А кинути його не міг: це дало б Абдурахманові привід знову покарати його. Спихальський і Воїнов гребли самі.
Вночі була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навіть спати він не міг. Лежав на животі і широко розплющеними очима дивився в темряву. Спихальський і Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нічної Арсенової роботи, а пан Мартин, хоч і любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана на товариша, що не міг заснути.
– Треба щось придумати, братове, – шепотів він. – Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай-гай, як руді миші, на цій клятій каторзі, перун би її вразив!.. Боюся я за Арсена… Абдурахман, псякрев, не дасть тобі жити, друже мій укоханий… Тьфу, голова тріщить від думок, а ніц нічого надумати не може!
– Що тут надумаєш, пане Мартине? – озвався Роман, щосили тручи в руках цеп. – Ось зірвемося з прив'язу, тоді будемо гадати… Вже не багато зосталося – більше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та другий, то й сьогодні б ланцюг розпався!
– Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена… Та й з нас заодно з ним!
– Ну, що ж – треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам'ятаю, років шість тому, коли батько наш, отаман Стенька Разін, заварив на Дону та на Волзі кашу і став громити боярські та поміщицькі маєтки, панський осавула, кровожерливий собака, наговорив панові, що я підмовляю хлопців іти на поміч загонам Разіна. Пан звелів схопити мене і до смерті засікти батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тільки вірні люди шепнули мені про таке, я з друзями підстеріг осавулу в переліску, коли він повертався додому, і підвісив на березі. А потім, діждавшись ночі, таємно пробрався до панського двору, під ожередом сухого сіна викресав вогню і гарненько роздмухав його… На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й на серці було весело, що не з порожніми руками прибудемо до славного отамана Разіна…
– Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, – промовив Спихальський. – А я і не знав… Ох, і везе ж мені на вас, лотри, перун би вас не побрав!.. То зустрілисьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе… Може й ти, пане Звенигора, такий же, як і вони? Га?
– Всі ми з одного тіста, пане Мартине, – морщачись від болю, усміхнувся Звенигора. – Та ти не думай про це. Ми, врешті, непогані люди!
– Га-га-га! – зареготав Спихальський. – Я в цьому й не сумнівався… Мені стало весело від думки, же і я наберуся од вас духу лайдацького і своєволенства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, підбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах, як Костка Наперський. О пан Єзус!
– Спершу дай вибратися з цієї діри, пане Мартине.
– А то так, прошу пана… Отож я і мізкую,