Чорний вершник. Володимир Малик
плечима ні крові, ні смертей, ні горя, ні воєнного лихоліття… Вони щиро віддавалися своєму короткоплинному щастю. Ніхто з них у цю мить не думав про завтрашній день. Закинуті життєвими обставинами з різних, часом аж надто далеких закутків землі, вони почувалися в цьому товаристві, під цією гостинною стріхою, як дома, і нікому не хотілося думати й гадати, яких несподіваних ударів може завдати їм примхлива доля завтра. І в кожного з них було сьогодні своє, тільки своє відчуття щастя.
Стара мати тішилася дітьми, дідусь Онопрій – онуками і смачними наливками. Арсен тонув серцем у синіх Златчиних очах, а вона сором'язливо горнулася до нього, крадькома позираючи на батька та брата – чи не бачать?.. Стеха й Роман теж нікого й нічого не помічали, окрім свого кохання, і їхні голови, в обох уквітчані біляво-пшеничним волоссям, тулилися одна до одної, як розквітлі мальви на городі.
У Младена і Якуба серця були сповнені радістю за Ненка, який від сьогодні належав їм не тільки тілом, а й душею, а Ненко вперше в житті відчув любов і ласку рідних людей, і од цього досі не знаного почуття у нього лоскітно тремтіло серце, а на очі наверталися непрохані сльози.
Спихальський і Яцько, не переживаючи ні за кого і ні за що, з насолодою ласували розкішними, як їм здавалося, стравами та напоями і були щасливі щастям своїх друзів.
Про одного козака Гурка нічого певного не можна було сказати, бо для всіх він залишався ще загадкою. Однак, судячи по тому, як розчервонілися від наливок його присмаглі на морозяному вітрі щоки, як він виспівував пісень, можна було гадати, що гість відчував себе щасливим.
Це був щедрий вечір їхнього життя! По-справжньому щедрий, ласкавий, теплий, щасливий! І вони, люди того неспокійно-жорстокого часу, уміли як слід оцінити його!
Тому й панували весь час у хаті, за гостинно-багатим столом, невимушеність, дружелюбність і та поетична простота почуттів, що робить людину щасливою.
Коли прокричали другі півні, у вікно хтось постукав. То були Іваник і Зінька. Видобувши з кишень кожухів жмені збіжжя, вони сипонули його на долівку, на стіл, на образи, на всіх, хто сидів за столом. Сміх, радісний гомін, пахощі житнього й пшеничного зерна, змішаного з горохом, ячменем та куколем, заповнили всю хату.
– На щастя, на здоров'я, на Новий рікі Роди, боже, жито, пшеницю! – приказував, посипаючи, Іваник. – А ви, тітко, знаєте-маєте, дайте паляницю!
А Зінька защебетала:
Сію-вію-посіваю,
З Новим роком вас вітаю!
З Новим роком вас вітаю – Щастя и радощів бажаю!
Їх запросили до столу. Іваник сів на лаві, а Зінька на ослоні, де, потис нувшись, дав їй місце Спихальський.
– Йдемо… Коли дивлюся – світиться у Звенигор, – зразу ж заторочив уже добре захмелілий Іваник, випиваючи, однак, чималенький кухоль вишнівки. – Еге-ге, кажу Зіньці, мабуть. Арсен прибув із Запорожжя! Ану, давай-но, жінко, засіємо його! Чи не пригостить чарчиною, знаєш-маєш?
Зінька непомітно штовхнула, чоловіка під столом ногою-не пащекуй, мовляв! А сама