Роман про добру людину. Емма Андієвська
силою й наочністю, просто дух забило, випливли недавні пережиття, від чого все інше без сліду щезло.
– Зі мною приключалася пригода, якої без горілки не розповісти! – признався Стецько. – Така страшна, така нелюдська! Били мене й знущалися, ледве я ноги виніс!
Професор Кава якось по-новому, проте так само, а, може, навіть ще співчутливіше зупинив погляд на Стецькові, – аж Стецько відчув себе невідомо в чому винним перед ним, – і сказав, що він запрошує Стецька до себе на вечерю, якщо той, звісно, не гребуватиме скромною трапезою, оскільки вона складатиметься лише з хліба, оселедців і горілки, – нею наділили його добрі люди за невеличку не те що послугу, а просто дрібничку, не варту й згадки, сказано – добрі люди, от чомусь вирішили обдарувати його, – ймовірно, кожну людину, яка відчуває себе людиною, нестримно тягне робити іншим добро, – а він не хотів образити їх, не прийнявши дарунку, яким він тепер, своєю чергою, з великою радістю поділиться із Стецьком, якщо той зласкавиться й не відхилить погостювати в нього сьогодні, – це його справді дуже тішитиме, бо самому якось надто сумно на душі (а Стецькові завжди здавалося, ніби професор Кава ніколи не сумує, бо все він завжди сам і осторонь від усіх тримався!), крім того, цієї ночі йому написалося кілька віршів – гімнів про покликання людини й взагалі всього людства, і він охоче прочитав би їх Стецькові, якби той погодився їх вислухати, зробивши йому цим велику честь.
– Не я вам, а ви мені робите честь! – не знайшов сказати іншого Стецько, пригадавши, як колись, повертаючись глупої ночі з безпросвітної пиятики в Дмитриковому бараці і кілька разів обійшовши табір, бо помешкання наче в воду впало, а до чужих ночувати Стецько не хотів іти, надибав десь на задвірку, де кінчалися бараки, на професора Каву, який, спершися на ріг таборового складу, на самоті, не бачачи й не сприймаючи нічого навколо себе (бо Стецько його покликав, а той справді не чув), напівголосно вичитував у пітьму щось довге й жалісливе, від чого Стецькові стислося серце, хоч він і не втямив до ладу, що саме вичитував професор Кава. Але тоді Стецька чи від чудернацьких слів, – наче слова, а заразом наче й не слова, – чи то від самої постаті професора Кави, якоїсь інакшої, ніж завжди, чи просто від пригадки власних пиятик пойняла невимовна туга й сум. Правда, згодом воно, звичайно, забулося, бо Стецько не любив захаращувати ні голови, ні серця зайвиною, з чим мозок не давав собі ради, однак від тієї зустрічі в нього лишилося дивне враження, про яке він навіть під час найрозперезанішої гульні ніколи не прохоплювався і словом від сорому зрадити вголос те, що випадково відкрилося йому тоді за бараками, ймовірно, ще й тому, що воно стосувалося не його, Стецька, якого всі знали, п'яничку й слабодуха, а того найсправжнішого, потаємного, самому Стецькові незвичного й незбагненного Стецька, про якого він наважився б говорити хібащо тільки перед Богом.
Зрештою, такого, як тоді, коли він ненароком підслухав професора Каву, йому й справді не траплялося, та й не від горілки воно прийшло,