Роман про людське призначення. Емма Андієвська
Діонісію християнські первні іхтіології? – назвала синів Іваном і Данилом), чи, погладжуючи безкостими пальцями-ковбасками (батькові Халяви, колгоспному комірникові з-під Миргорода, – якому раптом забаглося, – а, зрештою, чому й ні? Чому Цезареві вільно, а колгоспникові, гречкосієві, – ні? А хіба воно в суті не те саме? – щасливо вибравшись ще перед голодом із села, виводити свій рід, – ця думка вибрунькувапа в ньому тоді, коли йому довелося на деякий час всотатися до того частково зросійщеного, частково й зовсім російського, войовничо ворожого до всього українського певного міщанського середовища, що, попри навколишні примусові рівність і братерство, тоді копи генеральші чи й просто шляхетні вихованки дореволюційних вищих учбових закладів щасливі були працювати прибиральницями, – дружина професора Байбаченка, випускниця Бестужевських курсів, роками чистила убиральні, аби вивести сина в люди, – чи в ліпшому випадку – не розстріл же і не Соловки чи Магадан! – наймичками у пролетарських нових вельмож, – стінопробивно марило аристократичним походженням, – століттями насурмлені вищі якості блакитної крови, попри революцію, особливо цупко сиділи в головах тих, з кого тоді складалося Халявине оточення, – яке й його, тоді ще зовсім зеленого, м’якого й податливого Халяву, підхопило на своє колесо, – а на яких лише колесах не обертається людство! – виводити свій рід від якогось полковника Халяви з шістнадцятого століття – тут проявилася неусвідомлена ним самим українська підшкірна стихія, бож не потягло ані на Романових, ані на інших уславлених всеімперських «ових», а на якогось там Халяву, – щоправда, небожа Сапіги й Вишневецьких, – не додумався попервах вести родовід одразу від Зевса, Венери чи бодай малороса Мономаха, – а кому не кортить мати за предків провідну зірку? – і навіть, – після таборової практики, яка в багатьох розвинула приховані, занехаяні Провидінням здібності, – схрещеними бокоплавами – у цих бокоплавах посередньо завинив професор Кила з його космічною рибологією, – угербовувати всі свої листи, – батькові Халяви щойно в синові за активної допомоги просвітленої дружини з Коломиї поталанило здійснити мрії про голубу кров, добігши після еміграційного переміщення світу найпишнішого генеалогічного дерева, однак комірницькі пальці-ковбаски попри інтенсивну духову надбудову за одне покоління ще не встигли виструнчитися в кінцівки Паґаніні), зронював глибокодумні зауваги про погоду, доводячи Федора до шалу.
Федір часто питав себе; чому все, що розповідає Рафаель, його завжди хворобливо дратує, порючи колючками м'ясо й душу, адже якби те саме теревенив Юрко чи Перекотигора (а, власне, хіба ж таке інколи загинав Перекотигора? тільки дивним чином, то його, Федора, ніколи не разило), він просто не звернув би уваги, проте в устах Рафаеля-Мікель-Анджельо (чи тут перемагав виключно зовнішній, фізіологічний момент, що в тій самій склянці велить відхилятися одній рослині від іншої й хиріти? – гора