.
чи твій брат також такий мистець на шаблі? – питали, показуючи на Петра.
– Він також мистець, але від лука.
– Давайте лука! – кричали спудеї.
Петро взяв у руку лука, попробував силу тятиви, відтак зважив стрілу в руці й спитав:
– Куди маю стріляти?
– Ціли в турка, он там, на огорожі.
Справді, намалювали там хлопці вуглем турка у великій чалмі, з бородою, та ще з файкою в зубах.
– Де цілити?
– Кажуть тобі, в турка, не бачиш?
Та виджу, що в турка, але де – в око, в ніс, в писок?
– Невидальщина! Ти собі жартуєш з нас! Буде з тебе, як поцілиш у голову.
– Я з вами, відай, не договорюся. Отож кажу вам наперед, що поцілю в лице коло носа або в сам ніс, бо ще не знаю сили того лука.
Петро зложився і випустив стрілу. Вона поцілила турка в сам ніс. Знову усі охнули.
– Тепер цілю в зуби, – каже Петро, дуже радий з того, що так йому повелося.
Знову фуркнула стріла і попала туркові в зуби.
– Господи, а це що? – питали спудеї, зачудовані.
– Біса імієт! – каже один.
– Тепер стрілятиму без біса, – каже Петро, усміхаючись, – треба туркові вибити око! Во ім'я отця, і сина, і святого духа! – Він перехрестив лук і прицілився.
Стріла попала туркові в око.
Спудеї кинулись до фігури.
– Не рушати стріл! Хай побачить пан ректор.
Тепер виступив між хлопців якийсь козак. Він стояв позаду і приглядався так двобоєві на шаблі, як і стрілянню. Козак був кремезний, гарний мужчина. Лице гарне, обгоріле від сонця, чорний вус. На ньому багатий оксамитний кунтуш і сап'янові червоні чоботи. Вийшовши з гурту, він узяв обох хлопців на руки, мов малих дітей, і каже:
– Лицарі з вас будуть, ось що! Таких мистців то хіба на Запорожжі шукати. Знайте, що я перший пушкар між козацтвом, а ти будеш перший лучник, а ти – перший на шаблі. Чи ти не з роду Жмайлів? Бо на Запорожжі ця штука Жмайловою зветься. Ростіть, хлопці, на славу України.
Він поцілував одного і другого і поставив на землю, а сам вийшов з бурсового города.
Це був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, він був для них узором козака-лицаря. Тепер, як він так звеличив тих новиків, то вони в очах товаришів виросли на великих людей, відразу схилили на себе серця усіх, Та то ще не був кінець їх сьогоднішнього тріумфу.
Петро взяв ще раз у руку лук і вибрав стрілу.
– Я вам, товариші, ще щось кращого покажу! Ось – глядіть! – ворона летить! – Він прицілився, – ворона впала нежива в огороді. Між спудеями повстав великий рух. Всі бігли по вбиту ворону, мало що її не розірвали.
Та в ту хвилю надбігло кілька хлопців від входу і крикнули:
– Тихо, його милість іде!
Між хлопцями наче маком посіяв. Всі замовкли. Князь прийшов до огорода в товаристві ректора. Сюди заходив він інколи, як школа вже була в русі. Ніхто не міг вгадати, яка тому причина. Хлопці підступили і з пошаною цілували його одежу.
– Чого ви такі веселі? – князь побачив вбиту ворону, в якій стирчала стріла. –