Учитель. Іван Франко
одна дитина до школи не йде. Адже ж нині я маю розпочати школу.
Війт. Ви, паночку, не мучтеся. Хоч до вечора дзвоніть, а дитина вам жадна не прийде.
Омелян. Ато чому?
Війт. Бо так, що не прийде. Ми до жида своїх дітей на науку посилати не будемо.
Омелян. Пане начальнику! Та що вам за жид до голови прилип? Ну, та коли вже так, то най буде по-вашому. Зголю тоту нещасну бороду.
Війт. І добре зробите. І Товкач казав: «Я, богу дякувати, господар. До жида услуговувати не піду». Зголите бороду, то він прийде.
Омелян. Ну, а діти?
Війт. Нащо вам дітей?
Омелян. Та до науки.
Війт. А нащо їм наука?
Омелян. Нащо наука? То я ще маю вам се виясняти? А нащо школу в селі маєте?
Війт. Староство казало. Ми аж бунтувалися – ба, не ми, а наші тати. Аж восько до нас приходило. Через тоту прокляту школу село на біду зійшло. Обдерли!
Омелян. Але ж не школа вас обдерла. Школа для вашого добра заведена. Щоб ви межи людьми люди були.
Війт. А хіба й без неї ми пси?
Омелян. Пси не пси, а темні. Хто не хоче, то вас ошукає, отуманить, одурить.
Війт. Овва! Ось ви такі вчені та просвічені, а гинете з голоду в селі і мусите чекати нашої ласки, темних бойків! Ну, трібуйте і одуріть нас! Га?
Омелян. Пане війте, я не розумію, до чого має вести наша розмова. Ви знаєте, що я не з власної охоти сюди прийшов, а надала мене рада шкільна. Ви знаєте, що мій обов’язок учити, а ваш обов’язок зробити так, щоби діти ходили до школи.
Війт. Е, пане навчителю! Тоті всі обов’язки – то там у вас у письмах та в паперах. А ми люди прості. Хочете з нами жити, то жийте так, як бог приказав, як небіжчик навчитель жив.
Омелян. Ну, а як же він жив?
Війт. Та як жив? Робив собі в полі та в городі, воли та свині годував, писарством занимався, а дітей наших до книжки не конопадив[3].
Омелян. Не конопадив!
Війт. А ні! Котрі схотіли, то часом у неділю сходилися до школи. То він їм образки якісь показував, співанок їх учив співати.
Омелян. Та й тілько всеї науки було?
Війт. Та тілько.
Омелян. Ну, а пан інспектор хіба ніколи до вас не заїздив?
Війт. Та за тих 15 літ був, може, зо п’ять раз. Ой, ой, біди кілько було! Треба було аж із сусіднього села школярів позичати.
Омелян. Що, що, що ви мовите? Школярів позичати?
Війт. Таже не як, а так! Позичали ми по 10 хлопців, домішали троха своїх, таких, що хоць літери розпізнати вміли, та’й так якось від пана шпектора обганялися.
Омелян. Господи! До нинішнього дня я був би не повірив, щоби таке в нашім краю могло діятися. Ну, і що ж, ви гадаєте, що й далі так має бути?
Війт. Гадаю, що так.
Омелян. Що я буду собі господарювати, за вчительство гроші брати, а на показ для інспектора хлопців із другого села позичати?
Війт. А чому ж би-сте не мали так робити? Що вам за неволя наші діти мучити і від господарської роботи відривати?
Омелян. Але ж, війте, я мушу! Чи ви не розумієте, що значить обов’язок? Я задармо хліба їсти не хочу. А хочете мати такого вчителя,
примушував