Прапороносці. Олесь Гончар

Прапороносці - Олесь Гончар


Скачать книгу
наше «ел»?

      – Може, Ленін?

      – Попав. То прізвище нашого генерала, командира дивізії.

      – А як же його?

      – Скажуть…

      – А коли хто спитає?

      – Скажеш – людина, та й усе. Людина теж на «ел» починається…

      – Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодці, не розгубились: пустили в самі траншеї, а потім перебили майже всіх саперними лопатками.

      – Буває, чого ж… Братова приймила приймака, а він без ночі не тутешній, пожив три дні, та й шукай вітра в полі…

      – А чули, що розвідники гомонять? Буцімто скоро підемо наступати.

      – Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собі окмітував. Ой, скільки там гармат за. горою, – не годен перерахувати! А хлопці все такі буцматі та, видно. бувалі. Вже кажуть, ті їхні доти всі в нас на картах зазначені. І кожен має свій номер і навіть кличку.

      – І кличку? То вже брешуть.

      – І вже пристріляний кожен дот. Як почнуть артпідготовку – кожна батарея знає, по якому їй ціляти. Та по тому, а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-він і не лусне!

      – Снаряди їх не беруть. Сюди Малиновський тисячу літаків пустить. Щоб на кожен дот і літак.

      – Кажуть, нібито ці доти тягнуться від самих Карпат аж до Чорного моря. Всуціль, як ота лінія Маннергейма.

      – Це їм німецькі інженери набудували.

      – Падлюки! У мене хату пустили з димом.

      – А я замурував був у хижі дочку від Германії, то в управі так шмагали, що – вірите? – шкура на мені полопалася.

      – Признався?

      – Дзуськи!

      – А мого Василька не чути. Був у Рурі десь, а тепер і зовсім не чути. Розвезли, розмикали наших дітей по всенькому світу. Всім вони гарні, доки молоді, та здорові, та цвітуть, якмак… Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.

      – Кому яка доля, братці!..

      – Руки я, звісно, не хотів би збутися, бо то дуже кепсько – адже я тільки дві зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, їй-право, не страшно.

      – А як спати?

      – Байдужки: жінка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидає дотеп, всім стає весело, і бійці сміються довго, вволю і не хапаючись, ніби їдять.

      Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспівав своїм приємним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:

      Как устал боец, дремлет война…

      З командирської землянки мінроти вийшли офіцери і, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.

      – Файні хлопці, – зауважує один, дивлячись услід офіцерам.

      – Замолоді тільки.

      – Молоді, та ранні. Знаєш, скільки вже Брянський у цьому полку? Від його заснування. Шість раз поранений.

      – Тож-то він і білий такий: видно, кров'ю зійшов на операціях.

      – А Сагайди не влучиш: коли – добрий, а коли – як звір. Особливо не люблю, як він мерзить за те, що наркомівської норми не дають… Начебто я винен… Або ще про мою Килину всяке верзти почне…

      – Що йому до твоєї Килини? Хай краще своєї пильнує…

      – Зате в бою з ними буде надійно. Обстріляні,


Скачать книгу