Катерина. Дарина Гнатко
затисли її маленьку ручку, потім на самого Яковенка, який не зводив із неї напруженого погляду пильних блакитних очей, немов заглядав у саму глибінь душі, відшукуючи там невідомо чого. Однією рукою він зняв коромисло зі своїх широких, могутніх рамен, поставив відра в сіру пилюку стежки, підійняв руку й обережно торкнувся дівочого підборіддя, пильно вдивляючись у молоде, зачервоніле від ніяковіння лице.
– Чи знаєш ти, Катруню, якою вродою нагородив тебе Господь? Чи ж варта ти того, щоб гнути спину, розтрачувати молодість свою та вроду на якусь сварливу бабу? – Він говорив, обіймаючи кожну рису її гожого личка поглядом жарки́м, мов огонь. – Ні, Катруню, ти варта більшого, набагато більшого. Ти варта того, щоб тебе пестили, мов коштовну перлину, цілували твої маленькі пальчики й не давали їм роботи, важчої за вишивання рушників чи сорочок…
Катерина аж заслухалась – які то вже дивні та незвичайні речі лилися з вуст цього огрядного сотника. Ніхто й ніколи ще не казав їй таких слів, навіть без міри залюблений в неї Микола.
– Захочеш, Катруню, я й не так стану тебе шанувати, весь світ кину до твоїх ніжок, нічого для тебе не пошкодую…
Катерина спохмурніла, прудко вихопила з його долоні руку, відскочила вбік, мов налякана кізочка, і блимнула неприязно очицями своїми золотаво-зеленими, відьомськими, як казала мачуха.
– Здуріли ви зовсім, дядьку Макаре?
– Від тебе здурієш, – пробурмотів сотник, але Катерина вже не слухала його, хутко підхопила важке коромисло й припустила стежкою до села, напруженою спітнілою спиною відчуваючи важкий, палаючий погляд Яковенків. Вона так поспішала, що не вгледіла під старою вербою, яка росла біля двору Хотенків, непорушну Миколину постать. Катерина зойкнула, трохи не виливши воду, й здивовано поглянула на похмуре лице парубка.
– Чого це ти, Миколо?
Він блимнув на неї злими сірими очима. Обличчя його, продовгувате й тонкогубе, зробилось червоним, майже порівнявшись барвою з яскраво-рудою чуприною на голові.
– Хлопців тобі, Катерино, мало на селі? Чи намиста нового закортіло, що з дідом старим біля річки тискаєшся? – злим глухуватим голосом запитав Микола. Неначе в лице ударив він її оцими злими, образливими словами – Катерина відсахнулася. На якусь мить вона заклякла, не ймучи віри почутому. І від кого вона це чула? Від Миколи, з яким разом зростала, який був їй за брата, допоки не виріс і не почав заводити розмови про те своє сватання? І чого він оце так казиться, чого лютує? Невже й справді дума, що вона стала б із сотником тискатись?
Катерина поглянула на нього зверхньо, гордовито підняла чорняву голівку й процідила крізь зуби:
– Дурень ти, Миколо, – ні з ким я не тискалась!
– Та вже ж не повилазило мені!
Катерина промовчала, тільки поглянула ображено, мов поранена в самісіньке серце голубиця, й пішла стежкою, не звертаючи вже уваги на гнівливі слова Миколині, що лунали їй услід.
Із того дня між ними мов чорна кішка пробігла.