Вальдшнепи. Микола Хвильовий

      ІІ

      Товариш Вовчик підвівся, взяв на зуби зелений абрикос і крізь цей абрикос кинув незадоволено:

      – Знаєш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському.

      – Ти так гадаєш? – одвертим глумом розтягнув Карамазов.

      – Що значить «гадаю», – спалахнув Вовчик. – Це – факт. Так, це факт, шановний добродію!.. І ви від нього не можете відмовитись.

      Треба було чекати, що лінгвіст тут же підкреслить своє незадоволення французькою чи то англійською фразою: так завжди було з ним, коли він починав гніватись. На цей раз його попередив Карамазов.

      – Donnеs-moі votre pouls?[3] – сказав він, іронічно простягаючи руку.

      – Я прошу тебе не жартувати! – мало не скрикнув товариш Вовчик. – Я вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи мені: ти любиш Ганну?

      – От тобі й раз! А тобі яке діло? Чи, може, ти її хочеш полюбити? Коли так, то хай буде тобі відомо: я її ненавиджу.