Через кладку. Ольга Кобилянська
похочує. Вагається з фінансових взглядів і не довіряє моїм фізичним силам.
Я позирнув на неї збоку. Вона була доволі висока, дуже ніжно збудована, неповно розвинена й досягала мені по рамена. Дівчина це завважила й усміхнулася.
– Ви міряте мене оком, так як іноді батько? Це найменше. Я здорова, сильна й маю в собі добру дозу відпорної сили. Я – «добра раса»…
Я всміхнувся. По хвилині, під час котрої вона на мене дивилася, я сказав:
– Про вас говорять, панно Маню, що ви внаслідок вашої, як ви самі сказали, «емансипації», дуже неввічливі проти мужчин. А рішившися раз станути в ряди рекрутів науки, ви все ж таки будете приневолені підтримувати сякі-такі колегіальні відносини з товаришами. Як це буде?
– Я буду старатися пристосовуватися до всього, що будуть вимагати обставини мого окружения в цілі осягнення студій… А далі? Буду держатися здалека… а найменше вже збільшати число тих, що так радо змінюють свої постановления й погляди за мужеську ласку й прихильність.
– Чи ваші слова відносяться й до емансипанток? – спитав я;
– Так. На жаль.
– Чому ж хочете між них іти, коли знаєте, що не будете мати з ними нічого спільного?
– Я лиш науки хочу. Коли б могла її тут набути, я б між них не йшла. Я не люблю тих гостро замаркованих, не вірю їм…
Я видивився на неї;
– Ви їх не любите, Маню? Ви?.. – опитав я, зчудований. – Я був переконаний, що саме вам т. зв. модерне жіноцтво, т. є. молодіж, подобається і, захоплені нею, ви хочете їх слідом іти. Емансипація заразлива, особливо в деякій стадії.
– Я лиш хочу науки й незалежного становиська; але, впрочім, я не в усім годжусь з ними. Пізнала деяких, і вони мені не подобались. Признаюся… я сподівалася чогось глибшого й поважнішого! Хоч не перечу… будуть і винятки.
– Становисько… кажете, панно Маню… б'єте на становисько, – сказав я протяжно й поглянув далеко вперед себе. – Чи, по-вашому, становить це вже все щастя? Особливо в жінки?
– Щастя? – спитала вона. – Щастя… ні, але може. Всі гоняться за тим.
– Це правда… Ось і ви… хоч і які… здається, ненарушен! тим духом часу… а також хочете йти. Вона замовкла. Я бачив, вона боролась з чим-то. Відтак обізвалася:
– Я не вважаю, що саме становисько є щастя, лиш та особиста свобода й незалежність, що в'яжеться з ним. Ось в чім лежить для мене свого роду приманчивість в тій справі.
– Ви поробили студії. Хто б був того по ваших молодих очах сподівався, – відповів я й відвернувсь від неї.
– Це мусить гарно бути, бути свобідним, удержуватись своєю власною працею, – сказала вона.
– Чи вам так тяжко припадає залежність від родичів, що ви такі раді позбутись її? – спитав я й на хвилину придивлявсь їй поважно.
Вона змішалася, спаленіла.
– О, це ні! Але помимо того я хотіла б бути незалежною.
– Отже, хотіла, – сказав я протяжно й окинув її, як перше, поважним поглядом. – Мені здається, що якраз ви не дуже спосібні до боротьби з життям