Царівна. Ольга Кобилянська
голови, Лена з переляком сховалася під ковдрою…
По хвилі згасила я світло і кинулася сама в постіль…
Глухий біль, неописане огірчення обняли мене, і тихі стони виривалися з моєї груді. Пощо кинула мене доля в життя, поміж ті підлі, тупі душі – ні! поміж гієни, що не мають ні чувства, ні розуміння для шляхетніших зворушень серця!..
Однозвучне цокання годинника переривало тишину малої кімнати, а світло місяця лилося вікном, устелюючись срібними, матовими пасмами на помості й стіні.
Трохи згодом бачила я, як Лена вилізла нишком з постелі й забрала роздертий зошит до себе. Очі мої стулилися. Я аж надранком заснула. Мені приснилася надрейнська русалка Лореляй. Вона ніби сиділа десь на скелі над водою, перебираючи золоті струни своєї арфи. Спадаюче на груди й плечі волосся здавалося на сонці червоним плавним золотом. Її погляд напівсумовитий, напівбайдужий був звернений у безнадійнім очікуванні в синяву далечину. Я стояла в лодці, що колисалася на хвилях, і разом з шумом моря виспівувала далеко лунаючим голосом Гейневу пісню про Лореляй:
Ісh weib night, was soll es bedeuten,
Dab ich so traurig bin
Ein Marchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn.[12]
Вона схилилася.
Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опісля впустила вільним рухом арфу в воду.
Легко, мов стріла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в воді, мов та золота рибка.
Я поплила за нею.
Бистро несли хвилі мою лодку. Вони тиснулися жадібно круг неї, росли, змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилі. Цілий безконечний простір – одно і те саме, куди не гляну, самі хвилі. Вони шумлять, борюкаються, гомонять, сміються. Сміються потайним, роздражнюючим, майже знайомим сміхом.
В мене тисяча думок. Цілий рій дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я?
Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про його красу. Він ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепінням…
Я би злетіла туди!..
– Почерез море, – гомонять хвилі і колишуть, заливаються попереднім чудним сміхом.
– Почерез море, – долетів через воздух, немов сонний бренькіт, голос арфи… – Почерез море…
З тої пори я не можу писати.
Життя моє затроюється з кождим днем систематичніше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть мені заборонити, бо вуйко обстає за мною. І так я читаю, буду читати. Я не дамся добровільно кинути в пітьму. Не дамся, пізнавши раз світло правди, затоптати грубій, тупій, бездушній силі.
Цих кілька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та мені бачиться, що удавилася б своїм горем і своїми власними чувствами, не висказавши чи властиво не виллявши їх хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), мені неначе полегшає на серці. Смуток щезає на якийсь час. Я повеселішаю. Не боюся ні морозячих, проникаючих поглядів тітки, ні злосливих докорів решти рідні. Переконання, що я не роблю нічого злого, що сторонюся від всякого бруду, що через мої уста не
(Переклад з цім. М. Стависького)