Семен Жук і його родичі. Олександр Кониський
тим сміхом, в котрому можна почути не одну тілько веселу иронію, але якесь инче, смутне чувство. Тим часом Джур и Жук прийшли до Жуковоі кватири.
«Заходь, покуримо», сказав Жук.
– «Дякую! нема часу; треба швидче йти до дому, передягнусь, та до Бокогрія.»
«Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днів поідемо до мене в хутор… чуєш?»
– «Чую, чую… прощай!»
«На здоровє!»
– «Щасливоі дороги.»
Товариші розійшлись.
Жук прийшовши до дому, довго міряв ступнями свою кімнату и вдовж и впоперек, покіль не ввійшла дівчина и не покликала ёго обідати.
II
Весна того року була раня, тепла; косовиця почалась рано. Звичайно: в Черніговщині коло Батурина починають косить перед Купалом, а того року почалась косовиця далеко раньше; вже коло половини червня стояли инде копиці сіна.
Почтовим шляхом по дорозі до Батурина іхав простий візок трояком. На передку сидів погонич, хлопя літ під 16, босе, в одній сорочці и в соломяному брилі: спека була велика, так варом и варило. На заді воза сиділо двоє проізжих. И одежу, и лиця іх так занесло курявою, що не можна було розпізнати, хто з іх білявий, а хто чорнявий… Коні тюпали помаленьку и піднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла. На дворі була така тиша, така тиша, що навіть листя на вербах ні каплі не тремтіло… Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалібно голосив, наче й ёго добрала літня спека.
То іхали Жук и Джур в рідну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.
«Ану хлопче! торкай пристяжних,» заговорив Жук до погонича… «Он – бач права зовсім не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!.. от – от – недалеко. То й пече-ж!.. Господи!»
– «Добре таки пече,» сказав погонич, буцім не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:
«Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись – ідемо наче з копами. Ну!.. приідемо до дому – мій могорич»
– «Дякую! я не вживаю,»
– «Чого не вживаєш?»
– «Горілки.»
«Ну четвертака дам, тілько швидче поганяй!
– «Ей! ви гаспідскі коні! ніо!!» крикнув погонич на коней; сіпнув оглобельну за віжки и махнув пугою на пристяжних. А коні й байдуже собі!
– «Ти-б іх пугою свиснув!» сказав Джур.
– «Не поможе! сієі жидівскоі худоби й колком не підженеш! Ти на іх: ніо! а вони тобі: тюп, та тюп! – Ніо! що-б ви поздихали ёму на радість!» гукнув погонич из усієі сили, хлеснув пугою и оглобельну и пристяжних.
«Хто держить станцию?» спитав у погонича Жук.
– «Звістно хто: жид! хиба по коням не видно: такі шкапини тілько у жидів бувають… Ніо!» И пуга знов простяглась по коням.
«Чи дома то моя матуся?» заговорив Жук.
– «Певно, що дома,» одповів Джур; «час робочий, косовиці; де-ж ій тепер бути, як не дома?»
Замовкли; бесіда якось не йшла; спека не давала и говорить.
– «Ви до Батурина, паничі?» спитав погонич.
«Ні,» одповів Жук, «не до Батурина, а в Жуківку… Знаєш дорогу?»
– «Як не знать! учора там був… якогось