Енеїда. Іван Котляревський

      21.[73]«Гей, хто зо мною вийде битись,

      Покуштовати стусанів?

      Мазкою хоче хто умитись?

      Кому не жаль своїх зубів?

      А нуте, нуте, йдіте швидше

      Сюди на кулаки лиш ближче!

      Я бебехів вам надсаджу;

      На очі вставлю окуляри,

      Сюди, поганці-бакаляри!

      Я всякому лоб розміжжу».

      22.[74] Дарес довгенько дожидався,

      Мовчали всі, ніхто не йшов;

      З ним всякий битися боявся,

      Собою страху він задав.

      «Так ви, бачу, всі легкодухи,

      Передо мною так, як мухи,

      І пудофети наголо».

      Дарес тут дуже насміхався,

      Собою чванивсь, величався,

      Аж сором слухать всім було.

      23. Абсест троянець був сердитий,

      Згадав Ентелла-козака,

      Зробився мов несамовитий,

      Чимдуж дав відтіль дропака.

      Ентелла скрізь пішов шукати,

      Щоб все, що бачив, розказати

      І щоб Дареса підцьковать.

      Ентелл був тяжко смілий, дужий,

      Мужик плечистий і невклюжий,

      Тогді він п’яний вклався спать.

      24.[75] Знайшли Ентелла-сіромаху,

      Що він під тином гарно спав;

      Сього сердешного тімаху

      Будити стали, щоб устав.

      Всі голосно над ним кричали,

      Ногами всилу розкачали,

      Очима він на них лупнув:

      «Чого ви? що за вража мати,

      Зібрались не давати спати».

      Сказавши се, оп’ять заснув.

      25.[76]«Та встань, будь ласкав, пане-свату!»

      Абсест Ентеллові сказав.

      «Пійдіть лиш ви собі ік кату!» –

      Ентелл на їх так закричав.

      А послі баче, що не шутка,

      Абсест сказав, яка погудка,

      Проворно скочивши, здригнувсь:

      «Хто, як, Дарес? – ну, стійте наші!

      Зварю пану Даресу каші,

      Горілки дайте лиш нап’юсь».

      26. Примчали з казанок сивухи,

      Ентелл її разком дмухнув

      І од сієї він мокрухи

      Скрививсь, наморщивсь і зівнув,

      Сказав: «Тепер ходімо, братця,

      До хвастуна Дареса-ланця!

      Йому я ребра полічу,

      Зімну всього я на кабаку,

      На смерть зувічу, мов собаку,

      Як битися – я научу!»

      27.[77] Прийшов Ентелл перед Дареса,

      Сказав йому на сміх: «Гай-гай!

      Ховайсь, проклята неотеса,

      Зарання відсіль утікай;

      Я роздавлю тебе, як жабу,

      Зітру, зімну, мороз як бабу,

      Що тут і зуби ти зітнеш.

      Тебе диявол не пізнає,

      З кістками чорт тебе злигає,

      Уже від мене не влизнеш».

      28. На землю шапку положивши,

      По локоть руки засукав

      І цупко кулаки стуливши,

      Дареса битись визивав.

      Із серця скриготав зубами,

      Об землю тупотав ногами,

      І на Дареса налізав.

      Дарес