Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
що й бозя глядить на його, – хоче посваритись пальцем… він і прийме руку назад… Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годі! І їсти хочеться, і хліб перед очима, – та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очі горять, губи оддулися… Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі в образа! Тоді взяв – увесь хліб з’їв та й побіг на грядки до баби. «Бабо! бабо-о!» – гукає. «Чого, Чіпко? ходи сюди!» – озивається з бур’яну баба. Прибіга Чіпка. «А я, бабо, й той хліб з’їв!» – хвалиться. «Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає: «хто хліб поїв?» – то бозя й скаже…» – «Е… е… бозя, бабо, не бачила… я повиймав очі, щоб не дивилася!..» – І байдуже собі, забулося. – Коли так, перед Різдвом прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей немає! Вона так і отетеріла. «Хто це очі повиймав?» – питає в Оришки. «Де?» Глянула – справді без очей… Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» – Сміється: «Я… Щоб не бачила, як хліб їстиму!» Згадала тоді Оришка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.
А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку, – і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай Боже, занедужає Чіпка, – Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться… «Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!..» Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надія й утіха»… А нехай, здоровий, зробить що Чіпка, – нехай з’їсть лишній шматок хліба, чи покачається в калюжі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються – то її кльони й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.
Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки боявся матері, а далі – звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила… Ой, злий же він був тоді! Ой, лютий! Він би зміг, – матері очі видрав або сам собі що заподіяв, якби не баба… А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне бувало його умовляти, – та словом, як повивачем, зів’є… За те Чіпка любив бабу: душі не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав… Од бійки то сховається, то втече; а послухати – не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала…
IV. Жив-жив!
Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою… Забереться було у бур’яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори – ні! Чіпка мав добру пам’ять: