Повія. Панас Мирний
Горпина. – Христя вiд його поли рiже та тiкає, а вiн, як реп'ях той, учепився.
– Що ви тут про мене мелете? – обiзвалася Христя, вертаючись знову до гурту.
– Та то Педоря завидує тобi, що Федiр, бач, не за нею ув'язався, – Засмiялася Горпина.
– Вiн, здається, незабаром буде за всiма, як той цуцик, – одказала понуро Христя.
– Дрiк такий нападе!.. – жартує Горпина. – От коли б та на всiх хлопцiв разом.
– То що б було? – хтось обiзвався.
– Може б, наша чорна Ївга скорiш замiж вийшла, – пригадує Горпина. – А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофiя… Вiн од неї тiкає, по пояс снiгом рiжеться, а вона за ним – навперейми. Застукала у суточках, мiж деревом та оградою, та й досi там стирчать.
– Богу моляться?.. – хтось сказав. I нестямний регiт привiтав угадчицю.
– Та цитьте, не регочiть… ще батюшка у церквi почує, – хтось придержує.
– Та батюшка – то нiчого. А як старий дяк почує, – каже Горпина, – та заставе за собою спiвати – ото буде лихо!
Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестає – меле. Христя i собi за другими смiється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, i каменного розсмiшить.
Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши її за рукав, – пора додому! – сказала.
– Гляди ж, Христе, – гукнула Горпина, – я за тобою забiжу: пiдемо колядувати.
Вернулися Прiська i Христя додому – краще б не верталися!.. Христi ще вчувається регiт дiвочий, веселi їх вигадки, приповiстки… а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська – за сльози.
Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає – тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'ється бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють їх, а в свято нiщо не заборонене – простiр їм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.
Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася.
«Щаслива, здорова, – думалося Прiсьцi. – А тут нi щастя, нi здоров'я…»
Вона лягла спочити, та їй не спалося.
Христя теж нудьгує, не знає, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей… Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн… Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, – так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi… Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирiтську долю… їй учувався докiр людський: ото,