Дім на горі. Валерій Шевчук
стежці йшов від будинку хлопчак із білим бідончиком, спускався він по стежці, граючись і вправно балансуючи, і Володимир тихо позаздрив на його зграбність та моторність.
– Доброго дня! – обізвався він до Хлопця. – Ти з цього будинку?
– Тут тільки один будинок, як бачите! – сказав Хлопець.
– Я до Галини Iванівни. Чи не твоя це мати?
– Моя! – гордо сказав Хлопець і випнув підборіддя. – А ви хто такий будете?
– Директор школи, – махнув рукою вниз Володимир. – Ти в якому класі?
– Я ходжу в місто, – сказав Хлопець. – А в класі я в четвертому…
– Не подобається тобі ця школа?
– Та ні, – засміявся Хлопець. – Там же мама вчителькою…
– То вона вдома, твоя мама?
– А де ж їй бути?…
Володимир з натугою встав. Ступив кілька кроків і озирнувся. Хлопець дивився йому вслід.
– А чого це ви так чудно під гору деретеся? – спитав він.
Володимир відчув, що його заливає червона барва.
– Ніколи не жив на таких горбах, – сказав він лагідно.
– А чого ви не викликали маму в школу, коли ви директор? Не гора ходить до Магомета, а Магомет до гори.
– Ти знаєш щось про Магомета?
Хлопець присвиснув.
– А чого б то я не знав про Магомета?! – сказав він зарозуміло…
Стежка почала пнутися крутіше, і Володимир забув про Хлопця за спиною. Хотілося йому пострибати на одній нозі, допомагаючи собі й руками. Був певний, однак, що той ще й досі стоїть і дивиться йому вслід, тому намагався менше й кульгати. Озирнувся мигцем: Хлопець уже був далеко внизу. Десь там, між тої зелені, подумалося Володимирові, може стояти й та ясно-синя постать, яка так вразила його вранці; можливо, вона дивиться на його потуги й нишком підсміюється. Червона барва знову залила Володимирові обличчя, бо йому таки довелося схопитися рукою за кущ полину, щоб підтягтись по крутосхилі. «Лицарі, котрі штурмували льодяну гору, – подумав він, – тим і падали, що не могли лізти рачки». Він все частіше й частіше хапався руками за бур’ян, з червоного обличчя йому густо котився піт.
Галі, яка й справді стежила за тим чудним сходженням, здалося, що той чоловік іде пританцьовуючи. Ще не минув її ранковий настрій і не покинула її серця голуба богиня. Щось лякало Галю увесь ранок і збуджувало, і ось стоїть вона і здивовано стежить за тим чудним верхолазом. Жаліла його й дивувалася, і стало їй на серці дивовижно тривожно. «Оті бабині розповіді!» – думала несамохіть і озирнулася на стару, яка сиділа на ганку й дрімала. Чи то Галин погляд, чи, може, сильніше дмухнув вітерець – стара збудилася й побачила, що внучка її принишкла біля паркана. В її мозку просвітліло голубе озерце, й побачила вона, як робила за щораз, ту ж таки картину: вона сама припала до паркана і дивиться, як підіймається до її обійстя чоловік у світлому костюмі і з хвацькими вусами. Стару схвилювало це видіння, вона напружилася й потяглася у бік онуки.
– Когось виглядаєш? –