Око прірви. Валерій Шевчук
із священиком хапаються за патли, і возяться, і тузять один одного у щоки. І було йому весело, і гопцював він із прискоком і гукав своє: «Ех-ох-ух-ох!» – відав-бо, що довго із священика пертиме чорний дух на диякона, а з диякона на священика. І ось у час чергової сварки ієрей Петро почав червоніти й роздуватися, як пухир, обличчя в нього стало червоне, вуха теж, а очі малинові, – і впав він на землю як стояв, бо трісла йому голова-пухир, розірвавшись на тисячу скалок. Тоді диякон почав помалу отямлюватися…
І тут у темряві обізвався Созонт-диякон, не той, із Львова, а цей, що з нами мандрував:
– Великий ти байкотворець, Павле! Не лукавмо, коли вже захотів оповісти брату Михайлу цю історію. Немає ніякого диякона у Львові, і не там це відбувалося, а таки в Києві, і я не певен, чи воно відбувалося, а чи було це сонне видження. Волію правду, не байки ж. Байки ж, як можна помітити з Павлової розповіді, творяться через перебріхування історії справжньої – кожен із нових оповідачів щось від себе додає: одне не дослухав, інше доклав. Отак і шириться у світі неправда. Уста кожного відтак повні брехні, як сказано у Псалтирі, брехню говорить кожен ближньому, бо людина любить більше брехню, як правду, а говорячи неправду, від утроби заблуджується. Отож недаремно у Псалтирі сказано, що люди – це сини мужів брехні, бо кожна людина – лож.
Я ж ненавиджу всяку путь брехні, ненавиджу й брехню, бо хто говорить неправду – не спасеться, а хто бреше – загине.
Його голос звучав урочисто й ніби іронічно, і мені, розслабленому чудовим співочим вечором, було чомусь неприємно його слухати.
– Отже, вилущімо брехню, як кукіль із колоса. Не було ніяких бісів, і не влазили вони в нас, і не розривалася його голова на скалки; правда тільки те, що ми посварилися і що отець Петро помер, не встигши зі мною помиритися.
І диякон почав розповідати цю історію сам, про те, що він знітився тоді душею і з'їдався сумлінням, що не помирився перший зі своїм ієреєм як молодший, тобто не знищив гніву взаємопрощенням; пішов отож із свого монастиря на Подолі у печери київські, щоб знайти духовного отця і звільнитися від своєї гризоти, бо завжди совісливий був. І знайшов там старця добродійного, принаймні за такого всі його мали, і виповів йому свого гріха гніву й ворожнечі.
Старець вислухав його уважно і сказав:
– Кожен, що просить із вірою, матиме, а хто дбає, тому воздається, твоє ж прагнення позбутися гріха похваляю, бо про добру річ піклуєшся. Хай посприяє тобі Господь! Одначе не моє діло, чоловіче, з мертвим тебе мирити. Отож іди у Київський город до великої церкви Святої Софії, уночі стань при вхідних дверях і, кого побачиш першого, тому поклонися й розкажи про себе й про мене, даси йому запечатане писання, і буде тобі справлення.
Потім він написав і писання.
Диякон замовк, і зависла тиша, ми чули, як під бантиною, де, певне, було пташине гніздо, попискує пташеня.
– Оце все було насправді, – сказав Созонт. – Все інше або ж не було, або ж тільки у видженні.
– Коли було видження,