Сповідь. Валерій Шевчук
сірі шматки вовни, готуючи пряжу, вичісує дрібні краплі, і ті сиплються на принишклу осінню землю.)
– Просили батько й мати, і я прошу – приходьте, дядьку, на весілля!
Мені стоїть у вухах дзвінкий, щасливий голос сотниченка. Був він парубок доладний, хіба що пихатий, але я не мав до нього ні заздрості, ні урази, бо й не смів їх мати. Але коли в людини дивно сплітається весільне піднесення й тривожний біль, чи ж може вона щиро веселитися?
Кілька років тому я покинув клас філософії в Київській академії, ще не вивітрився з мене спудейський дух, отож, парубкуючи, тут, у рідному містечку, я викидав із приятелями не одну кумедну штуку: бувало, й воза затягнемо на клуню й ворота знімемо і поставимо серед майдану. Не хотіли ми жити нудно, душа волі прагла й розваг. Що там мудрість світова, коли в тілі кров грає, що там розважність, коли вуста не можуть утримати усміху, отож і дивувався я: не можу до ладу віддатися радощам.
(«Дитячі пустощі, – думав я пізніше, вгортаючись у листя, бо допікала мені мокра земля й негода, – так само перехідні, як і юначі бешкети. Все це до часу, а тоді серйозний робишся, поважний, а часом і смутний». Дощ сипав, як пісок, пахло корінням та листям, земля дихала, а коли так, затишку хотілося. «Смуток мій прийшов, – думав я, – від якого й до розпачу близько!»)
Вечеряючи у суботу ввечері, ми також співали. Біля хати грали музики: скрипка, цимбали й бубонець; ми випивали, хміль плутав наші мислі та язики. Було тепло, як улітку; я дивився поверх голови нареченого – там далі вулиця слалася і на ній було повно людей: одні стояли в кружку, а інші йшли. Діти у гру якусь гралися, кричали, наче галченята, – всі ошатно вдягнені, і ні в кого не скимліла знічено душа. Всі усміхнені і спокійні, так дивно, так задоволено спокійні – невже тільки одного мене гризла в той день стума?
(«Так, – гадав я пізніше, дихаючи розтуленим ротом, приплющувався, щоб зберегти тепло, і уривки думок пливли, як кольорові спалахи. Так, це тільки для мене настав час випробування, для мене, котрий ще недавно жив, як бездумний гульвіса». Тіло моє дубло й трусилося: нелегко було звикнути спати на голій, холодній землі).
Сотниченко забрав музик, запросив трьох свашок і чотирьох чоловіків – двох старост, дружка, тобто мене, й піддружого – ми пішли до молодої по хустку. Дорогою грали музики, вже стояла довкола темінь, і ми голосно співали:
Ой димно нам, димно,
Що й бояр не видно,
Тільки одне видно,
Да й те за горами…
Вулиця дихала спокоєм теплої осені, ніжно пахло зів'ялим листям і димком, хтось палив бур'яни; музика аж похлиналася од завзяття, ми всі пританцьовували, бо в кожному зелено буяв хміль. Молодість водила нами, і кожен із того немалу утіху мав – один я був серед них ніби мічений.
Наречена нас уже чекала. Але бачила тільки свого сотниченка, так чудно вона на нього дивилася! Я подумав навіть: темна, палка, оксамитова ніч дивилася на сотниченка, і вони обоє мліли од відчуття великої тайни, до якої причащалися. Дивився на них, по-дружньому усміхаючись, й подумки бажав їм щастя; чудна думка прийшла мені до голови: