Три листки за вікном. Валерій Шевчук
про пекло, – застеріг я, – кипітимуть ваші душі в смолі, і кричатимете од болю, а мукам своїм кінця не дочекаєтеся. Я сміливо кинув у їхні страхітливі обличчя:
– Знамірилися загубити невинну душу через дурноту свою. Лише з самого страху, що розпізнається ваш менший злочин. Поміркуйте: щоб сховати малий злочин, ви чините великий. Але Всевишній усе бачить, усе чує, і не матимете від нього рятунку…
У цей мент визирнуло з-за хмари сонце і освітило все таким чистим і яскравим сяйвом, що перезирнулися мої кати. Я уздрів на їхніх обличчях страх і раптом згадав: вони з тієї долини, по якій їхав я уві сні на блакитному коні.
– А не дурну річ сказав цей харпак, – мовив Семен.
– Викаже він нас, – буркнув Іван.
– Заб'ємо йому памороки, – сказав Семен.
– Сильніше стукнеш, – відповів Іван, – і напитаєш гріха! Хлепавий він.
– Припнімо його до дерева, – мовив Семен. Я кинув оком. На дорозі стояло одне тільки дерево, дика груша, але до нього було з двісті косових сажнів.
Здирці мої про щось перемовилися пошепки, тоді другий, Іван, підійшов до мене і різонув по шворці ножем.
– З нами підеш, – наказав він. – Але спробуй тільки… Не доказав, бо я зірвався на рівні як був, у самій кошулі, і вдарив у ноги. Роззутому й роздягненому, бігти мені було легко, отож я закинув голову й помчав так, що залопотіло мені в грудях серце, закрутився довкола світ. Ніколи ані опісля, ні до того не бігав я, читальнику, з таким спритом. Стрибала під ногами дорога, у вічі било сонячне проміння, я летів над землею, вряди-годи підштовхуваний її м'яким, пружинистим тілом. Лайдаки й кати мої спробували наздогнати мене, але були взуті в чоботи й одягнені в кунтуші, тож швидко відстали.
– Не тікай! – кричали вони. – Поговорити треба. Зачекай, дурний вилупку!
Я не образився на «вилупка», бо що можна сподіватися від таких нечестивців, – гукнув здаля й собі:
– Ану не підходьте, лайдаки, розбійники, викрутні й облудники!
Вони зупинилися сажнів за двадцять.
– Ну чого тебе понесло? – примирливо сказав Семен. – Поговорити хочемо з тобою.
– Повернемо тобі гроші й одежу, – мовив Іван. – Підемо разом до Могилева. Ми передумали тебе грабувати…
Я був легковірний тоді, як овечка. Не міг на зло злом відповідати – сльоза впала мені на щоку. Здалося, осінила цих гультіпак мудрість та благодать, вони щиросердно каються. А хто перед таким не зронить доброданої сльози, люб'язний читальнику? Хто з людей не чулий до світла й добра? Навіть такі безмилосердні розбійники, і ті просвітилися й захотіли покаятися.
– Гаразд, – сказав я із сльозами на очах. – Підемо разом до Могилева.
Вони били мене руками й ногами. Я схопився за голову і впав у куряву, закликаючи на поміч небо, але цього разу дано було випити келих лиха до дна. Тяжке то пиття, я здригався на кожен безмилосердний удар, зойкав та стогнав. Витерпів оті незаслужені муки і, коли гультіпаки й катюги перестали мене молотити, ледве