Вікна застиглого часу. Юрий Винничук
не було будки з морозивом. Ні, вмирати мені якось не хотілося. Але ж не міг я признатися в цьому! – Вмерти? – перепитав я. – Запросто.
– Бреши більше.
– Та я за Нуську! – вдарив я себе в груди. – За Нуську я не те що вмерти, а й… – тут я затнувся й гарячкове почав перебирати в пам’яті все, що для мене дороге, але дорогого було дуже багато. – Та я за неї мій новий моряцький костюм віддав би! От!
Моряцький костюм був предметом заздрості не одного Міська. Проте він не здавався.
– А я за неї отруюсь!
– І я.
– І ти?
– А ти думав!
На якусь хвилину запанувала мовчанка. Нарешті він процідив крізь зуби:
– Я за неї точно отруюсь.
– А я, думаєш, не точно?
– Ну добре, давай разом труїтися.
– Давай.
– На спір!
– Давай!
– Як не отруїшся – віддаси моряцький костюм.
– А як ти не отруїшся – віддаси ножика.
Ми вдарили по руках і сіли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повідомляли Нуську, що не можемо більше винести її зневаги й тому вирішили покінчити самогубством. Саме так: «покінчити самогубством». Ця фраза мені запам’яталася з якоїсь книжки. Місько тільки присвиснув:
– Ну ти даєш!
«Наші тіла знайдеш на цеголці і коли їх оплачеш, то поховай в одній могилі у себе в саду і посади що захочеш. А на могилі напиши:
Були два хлопці, наче дві перли,
Та від кохання палкого вмерли.
А коли надумаєш і собі через нас умерти, то допиши:
А поруч Нуся, горем убита,
Їх навіть смерть не змогла розлучити.
Отрути ми тобі залишимо».
– Додай «цілуємо», – порадив Місько. – І підпиши. Але мене першим.
– Тепер діло за отрутою. Де її взяти?
– Як де? – дивується Місько. – Твій тато лікар чи нє?
Саме цього я й сподівався. Я побіг додому і відшукав у батьковій шафці з медикаментами пляшечку, на якій красувалася наклейка з черепом та кістками. Я її намочив, обережно здер і наклеїв на хлористий кальцій, яким мене «труїли» мало не щодня мої батьки.
Череп з кістками подіяв на Міська, як на кота холодна вода. Він зблід і похмуро засопів. Відступати було пізно.
Йдучи на цегельню, я, як міг, тамував свій життєрадісний настрій, але, мабуть, це вдавалося мені важко, бо я помічав заздрісні погляди Міська. Він теж пробував усміхатись, та ці його усмішки були надто вже страдницькі.
Ми сіли на камінь, і він тремтячим голосом сказав:
– Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гірке.
– Напевно.
– Може, я за яблуками побіжу?
– Та ну. Все одно вмирати.
– А ти не боїшся?
– Нє-а. – Я витяг пляшку. – А ти боїшся?
Місько обурився:
– Я? Ніколи в житті. Щоб ти знав. Давай пий.
– Я перший?
– А ти думав! Знаю я тебе. Місько вип’є, а ти втечеш. І тоді Нуська залишиться одному тобі.
– Дурень ти.
– Сам дурень. Пий.
– Хи-итрий! Як вірші підписувати – Місько перший! А як труїтися?
– Слухай,