Місце для дракона. Юрий Винничук
осінньої зжовклої трави. Стою – я і не я. І вже розумію, що батько несе лиху вість, але втішаю себе надією, що він її виголосить тому другому «я», а не мені, бо я вже відділився від себе і принишк за шторою.
– Вони розлючені й не хочуть розмовляти (рукави і холоші в зелених водоростях, мокрі сліди на підлозі)… але я так просто не капітулюю, я буду боротися (робить театральний жест, хоче виглядати спокійним, підморгує).
Коли повертається спиною – бачу маленький горбик. Цей горбик ще буде рости.
Батько цілими днями пропадає на річці, повертається мокрий, мама каже: він так змінився. Горб усе росте й росте, правда, повільно, але не настільки, щоб цього не можна було помітити. Сам він зменшується в тілі, худне, скидається на підлітка. Часом приносить свіжі новини… часом нічого…
– До них приєдналися слимаки, слизні й мокриці… Проте вони з ними так не рахуються, як із равликами. Ці в них займають високі пости…
– Річка вийшла з берегів на півметра…
– В озері з’явилася невідома риба… Мабуть, це резидент з іншої водойми…
– Мене познайомили з нею. Вона задоволена з моїх намірів допомагати їм і обіцяла поклопотатися про документи, які б підтверджували, що я й насправді равлик…
– Річка вийшла з берегів на метр…
Якось він приніс у кишені великого равлика і, вказуючи на мене пальцем, сказав:
– Це мій син, він відчуває до вас велику симпатію… Мій син з дитинства мріяв стати равликом… Інші діти: хто – літуном, хто – морцем, хто – міністром, а наш – тільки равликом… Особливо йому до вподоби ваш принцип: усе своє ношу з собою.
А равлик:
– Угу… угу…
– Сину, вони мене дуже просили, щоб ти написав для них гімн.
Равлик поважно киває ріжками, батько розмахує руками, проголошує патетичні слова.
Батько все дрібнішав і дрібнішав. Взимку він заховався під шафу, туди і їжу велів подавати й не перешкоджати дурницями. Звідтоді ми його бачили дуже рідко. Мама вдягла траур і всім каже: наш батько помер… її можна зрозуміти – не дуже приємно, коли хтось із рідні раптом захоче стати равликом.
В кінці лютого батько почав з’являтися, ці його відвідини завше були зненацька – вирине із якоїсь шпарки в підлозі, помахає привітно ріжками і зникне. Деколи, правда, передасть останні новини. Але все одно було приємно, що нас не забуває.
Мама, бувало, заплаче, а я втішаю: наш тато виконує вельми важливу місію. Мама залишає крихти їжі по кутках, щоби татко міг підкріпитися. Час від часу готує його улюблену зупу і виливає ложка по ложці в шпарки.
Навесні до водяних мешканців і равликів приєдналися плюскви, прусаки і мурашки. Павуки вперто зберігали нейтралітет, хоч і постачали їх зброєю. Ми ходили по хаті дуже обережно, боячись розчавити когось із союзників. Проте без прикрощів не обійшлося. Одного разу батько відпочивав у вазонку, і я залив його водою, він мало не втопився. Іншого разу мама сіла на крісло, забувши перед цим оглянути його… Почувся легенький хрускіт. Мама перелякано зірвалася на ноги – жалюгідні рештки роздушеного равлика виднілися на спідниці й на кріслі. Ми не на жарт схвилювалися,